Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

Лідка спіткнулась і сіла на волохатий килим. І відбила б собі м'яке місце, якби Славко не підхопив її.

      – Дурню, Зарудний, зовсім сказився?!

      – Мала… – сказав Славко жалібно. – Встигнеш на свою математику…

      Руки в нього були дорослі – жилаві, тверді й водночас красиві, з довгими пальцями. Славко закінчив музичну школу.

      – Ну що ти мене так пестиш весь час, ніби я тобі кішка?

      – А як тебе пестити, мала?

      – Ніяк, пусти…

      Він не дозволив їй устати. Навпаки, навалився зверху і знову поліз цілуватися. Лідка вирішила хвилинку потерпіти – колись же він відчепиться?! А на майбутнє треба буде затямити: Зарудний – дурень…

      Але Славко не думав дати їй спокій. Навпаки, поліз рукою Лідці під спідницю, а цього вона не збиралася терпіти в жодному разі.

      – Очманів?! Зараз як закричу…

      – Чого б тобі кричати? Дурненька, чи що?

      – Пусти!

      – Та перестань…

      – Пусти, кажу!

      Вона все ще сподівалася на його розсудливість і не наважувалась вириватися насправжки. І закричати теж не наважувалась, а потім уже було пізно, бо Славко затулив їй рота своїм ротом, і важко стало не те що видавати звуки – дихати. А коли він заходився стягувати з неї колготки і було зрозуміло, що все це – не гра, у Лідки раптом не стало сил. Тепер вона пручалася ледь-ледь, і Славкові, певно, здавалося, що дівчина опирається лише для годиться.

      – Пус…ти… іді…от…

      У двері постукали.

      Новий жах додав Лідці сили. Вона вирвалась. Навкарачки відповзла вбік, натягла колготки, гарячково обсмикала спідницю. Губи її пекли й боліли – здавалося, рота розірвали до вух, як у клоуна.

      – Зарудний, відчини, будь ласка. Я знаю, що ти тут.

      Голос завучки, і досить роздратований.

      – Зарудний, відчини негайно!

      Лідка зацьковано роззирнулась. Під стелажами не сховаєшся, двері у спеціальну залу замкнені на кодовий замок. І Славко сполошився, видно, он як збліднув, навіть губи трусяться.

      – Не-гай-но! Або матимеш неприємності, чуєш?!

      Стукіт підборів по паркету; іще чиїсь голоси. Скільки їх там зібралось? І коли порозходяться?!

      Славко точно вирішив не відчиняти. І їй махнув рукою, мовчи, мовляв, сиди як миша, минеться…

      – Принесіть другий ключ! – голос завучки був як струна. – Єлизавето Павлівно, другий ключ, будь ласка…

      Лідка встигла подумати, як легко проходять звуки крізь укріплені двері Музею. Клацнув замок, і двері повільно, як у жахливому сні, почали відчинятися.

      Славко вже стояв, притиснувши одну долоню до обличчя, а другу до грудей, ніби наважившись в останню мить симулювати серцевий напад.

      А Лідці не було чого симулювати. Вона сиділа під вітриною, під рештками загиблої цивілізації, й дивилася на себе ніби збоку – на перелякане, розхристане, з розпухлими губами дівчисько.

      Увійшли завучка, технічка, математичка, директор. Якийсь час було тихо, потім завучка глухим голосом промовила:

      – У святому для нас місці…

      На Славка майже не дивилися.

*