Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

чергування міліції…

      Молодший «Б»-клас вервечкою потягнувся сходами вгору; погляд математички спинився на Лідці:

      – Сотова… принеси, будь ласка, крейди з підсобки, а то в цивільній обороні й вічно не вистачає. Тільки швидко – одна нога тут…

      – Ага, – сказала Ліда. – Зараз.

      І попливла проти течії – й однокласники вгору, сама вона – вниз. На другий поверх, по навоскованому паркету праворуч, коридором прямо – туди, де вчительська, комірчина й Музей.

      Звична метушня проганяла страх. Учителі поводилися так, ніби нічого не відбувалося; знайомі стіни ніби говорили: нічого з тобою не станеться, нічого з тобою статися не може. Світ непохитний, якщо дорослі спокійні…

      Вона перевела дух і натужно всміхнулася сама собі.

      Славко Зарудний стояв у дверях Музею. По-хазяйськи крутив на пальці ключ. Побачивши Лідку, по-справжньому зрадів, навіть, здається, почервонів:

      – Відмінили?!

      – По крейду послали, – сказала Ліда, відводячи погляд. Славко скис. Йому було вже майже сімнадцять років, але почуття свої приховувати він так і не навчився.

      – Ти слухай, мала… Може, після уроків?

      – Після уроків по мене батько заїде, – Ліда зрозуміла, що їй шкода ображати Славка. Що Славко хороший хлопець, за ним упадають щонайменше троє дівчат, і будь-яка з них на Лідчиному місці відклала б математику на потім.

      – А що ти мені хотів показати? – спитала вона буденно. – Може, хвилини вистачить?

      – Хвилини?! – обурився Славко.

      Музей остогид Лідці ще в другому класі. Запилену експозицію вона знала назубок – звичайно, тільки ту її частину, яка була відкрита для відвідувань. Казали, що в закритій частині музею, куди пускають лише вчителів і випускників, уже три роки зберігають справжню мумію, засмолений труп людини, яка не добігла свого часу до Воріт; зазвичай тіла загиблих перетворюються на попіл, але археологи (або звичайні будівельники) часом знаходять у завалах такі от засмолені тіла. І лише фахівець може визначити, чи жила людина десять циклів тому – чи твої батьки були з нею знайомі ще в минулому циклі…

      Лідка не любила й боялася про це думати.

      – Чекай, Зарудний.

      Вона увійшла в підсобку. Взяла три шматочки крейди – червоний, синій, білий. Загорнула в папірець; вона терпіти не могла, коли руки пахнуть крейдою, і тому не любила відповідати біля дошки.

      Славко чекав біля входу в музей:

      – Слухай, мала, гаразд, хоч на хвилину зайди…

      Лідка зупинилася. Зважила в руці свою крейду й вирішила, що коли затриматися, а потім швидко-швидко вибігти сходами, то за часом вийде те саме, якби вона просто підіймалася непоспіхом.

      Славко відступив у глибину, запрошуючи; Лідка увійшла. Славко відразу ж замкнув двері на ключ.

      – Ти це для чого? – здивувалася Лідка.

      – Технічка лається, коли відчинено. Тут же режим…

      Лідка поставила портфель, зверху поклала згорток із крейдою:

      – Ну, показуй, що хотів.

      Вікон у Музеї не було. На їхньому місці тяглося кольорове панно з електричною підсвіткою – стародавнє місто із