Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

мовчала. Сплітала й розплітала пальці.

      – Я піду до них, – сказала Свєтка після паузи. – Гляну, чи так у них класно, як той пацан каже. Підеш зі мною?

      – Коли? – спитала Лідка ледь чутно.

      Свєтка замислилась:

      – Ну… Я завтра вшиваюсь із останніх двох уроків… або взагалі до школи не піду. Висплюсь… десь так о дванадцятій, годиться?

      Лідка кивнула.

      …Гардеробниця підозріливо косила на неї оком. Останнім часом Лідка надто часто брала своє пальто задовго до кінця уроків.

      Ну то й що?!

      Біля воріт у рядочок стояли машини. Бежеві, зелені та блідо-жовті, вони скидалися на воскові яблука в снігу. Лише одна з них, чорна, вирізнялася й була схожа на пантеру, що приготувалася до стрибка. Мотор у пантери працював – клубочилась на морозі хмарка вихлопу.

      Лідка сповільнила крок. Потім і зовсім зупинилась.

      Мабуть, вона від початку знала, що нікуди зі Свєткою не піде. Свєтка почекає-почекає та й вирушить у передмістя сама; а потім можна буде що-небудь збрехати. Свєтка, правда, не повірить і справедливо звинуватить подружку в боягузтві, та чи не байдуже?…

      Але якщо не йти сьогодні зі Свєткою… Значить, узагалі нема куди йти. Сидіти на лавці в парку – холодно, а повертатися в таку пору додому – значить пірнати в скандал. Здавалося б, така дрібниця – скандал, а таки не хочеться…

      Туга виявилася такою владною, що Лідка ледь не повернула назад. Аби покірно віддати пальто гардеробниці й сісти на свою першу лаву, перед цілим класом правильних, чистеньких, успішних хлопчиків та дівчаток. Поруч із Рисюком, який уже майже студент… Який вірить, дурник, що буде студентом! Який порохом буде, а не студентом, попелом буде під руїнами ліцею…

      Чи все-таки піти зі Свєткою?

      Вона підняла затверділу грудку снігу. Добре прицілилась і пожбурила у ворону, що сиділа на огорожі. Схибила. Ворона навіть не підлетіла, лише глузливо зиркнула на Лідку намистинкою-оком.

      Розізлившись по-справжньому, Лідка нахилилася по нову грудку. Добре б знайти важкенький шматок.

      – Лідо!

      Вона випросталася зі сніжкою в руці.

      Біля чорної машини стояв, поклавши руки в кишені довгого пальта, незнайомий чоловік років сорока.

      Ні, знайомий. Безперечно знайомий, от тільки де…

      – Добридень, Лідо, хіба уроки вже кінчились?

      Вона міцніше стиснула свою крижину. Рукавичка була мокрою.

      Цей дядько біля чорної машини був депутат Зарудний. Вона здибала його раз чи два в школі – давно, кілька років тому. По телевізору він з'являвся частіше. Особливо тепер, після «осіннього путчу»…

      А швиргонути б крижиною по вітровому склу, сказав бешкетний внутрішній голос. Ото було б хвацько. Утім, мабуть, воно непробивне… Та хоч забруднити… Хоча ні. Це ВІН може забруднити, а до Славкового татуся ніяка зараза не пристане, доки він ходить у головних радниках.

      – Бачиш, Лідо, я давно хочу з тобою поговорити. Можна? Лідка повернула голову.

      Ну а як же. Скляні двері ліцею буквально обліплені були розплющеними носами. Як