Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

й не думали припиняти зйомку – навпаки, всі камери жадібно вчепилися в охоплену полум'ям людину. Звук також не вимкнули вчасно, й Лідці здавалося, що крізь тріскотнечу і зойки долинають ті самі слова – «дев'ятого червня», «смерть».

      У призового автомобіля погасла фара, на яку впала залізна опора. Перед виходом із студії утворилася тиснява. Падали на підлогу й гинули під підборами лазерні кашкети-указки. Живий смолоскип качався по студії, перекидаючи штативи та стільці, налітаючи на монітори, й у кожному моніторі була одна й та сама картинка – людина у полум'ї…

      Крізь натовп глядачів прорвалися люди у формі, з вогнегасниками. У танцюючий смолоскип ударили з різних боків тугі піняві струмені.

      «Дев'ятого червня…» – востаннє почулося Лідці.

      І екран погас. За мить темряву змінив рекламний ролик, а наступної миті мама, намацавши нарешті пульт, вимкнула телевізор.

      Якийсь час у кімнаті стояла тиша.

      – Оце так, – сказав брат, що стояв, як виявилося, за спинкою Лідчиного крісла.

      – Що там таке? – сонно спитала з кухні сестра.

      – Ти, Янко, таке пропустила…

      – Спати, – сказала мама так, що Тимур затнувся.

      Напружений мамин голос ніби порвав у Лідчиній голові натягнуту пружину; Лідка заревіла.

      Крізь сльози вона чула, як лаявся тато, як голосила Яна, як умовляла їх усіх мама; Лідці під ніс тицьнули вату, просякнуту рідиною з паскудним запахом, потім дали випити крапель, затим від розпачу надавали ляпасів. М'язи живота боліли від хлипання; дев'яте червня, танець людини в полум'ї, дев'яте червня…

      Після цього Лідка довго лежала в ліжку, не відпускаючи маминої руки, і чула, як у сусідній кімнаті батько нахваляється викинути «ящик» у вікно. Потім поволі прийшов сон, глибокий і чорний, без сновидінь…

      Пізно вночі родина прокинулася від її крику.

      Розділ перший

      Історик Михайло Феоктистович мав дивну манеру читати лекції. Він то промовляв спокійно й виразно, то раптом напружувався, підвищував голос, вигукував різко, ледь не люто. «Ніби йому наступили на хвіст», – казала Лідчина сестра Яна. І Лідка тоді уявляла, що за кафедрою, схований від чужого ока, лежить згорнутий лекторський хвіст – довгий і ребристий, ніби шланг від пилососа. І чиясь нещадна нога в черевику наступає на нього, й тоді Премудрий Фео витріщає очі:

      – Правління Тимчасових зборів завершилося в ніч проти третього грудня! Сто двадцять людей було заарештовано і, ймовірно, страчено. У той час масові репресії…

      Лідка малювала чоловічків. Одного за одним; від початку лекції їх було вже дев'ять. їх могло бути більше – та Лідка дуже ретельно вимальовувала деталі, кишеньки на штанях, шнурки на черевиках.

      Сьоме жовтня. Сьоме. Середа. До дев'ятого червня, теж середи, лишається рівно вісім місяців.

      Вісім. Мороз поза шкірою. Учора ввечері батьки на два голоси бубоніли на кухні, думаючи, що Лідка їх не чує: «Дозволяти дивитися телевізор після десятої години… Навіть у суботу… Неприпустимо! Твій лібералізм… Десята година – у ліжко! Все!»

      Останніми