Санькя. Захар Прилепин

постаравшись, щоб відповідь не пролунала дещо принизлово (вийшло погано), і виліз із машини. Гроші за дорогу Сашко віддав ще в місті. Він розім’яв тіло й по зовсім звечорілій вуличці рушив до рідного дому.

      Дорога була спаскуджена й брудна. З інших будинків дрібне сміття, недоїдки, помиї викидали й вихлюпували прямо в канави надворі – кури скльовували, що могли склювати, решта тихо підгнивала. Сашко остерігався канав – угадуючи їх по запаху й по неприємній м’якості вологої підгнилої землі.

      Шлях до будинку на сусідній вулиці він вирішив зрізати, пройшовши городом. До того ж, щоб не було так нудно, краще було підійти до будинку непримітно, заднім двором, поступово поринаючи в непривабливе запустіння.

      Він звернув на стежку, ноги розповзалися в грязюці. Сашко змахнув руками й тихо вилаявся…

      Дарма Сашко берігся грязюки – пішовши городом, він усе одно загруз, вимазався й останні метри до хвіртки брів, приречено ступаючи в чорну гущавину.

      «Чи не забув ти, як відсунути засув?» – спробував Сашко підбадьорити, розворушити себе. Він ледь просунув руку в щілинку хвіртки (у дитинстві легше виходило – тоненькою лапкою) і зрушив клямку.

      – Не забув! – пошепки вимовив Сашко, натужно зобразивши для самого себе власну радість: останній раз гойднув, начебто гойдалку, свій нікчемний настрій, але не було ні радості, нічого.

      – Не забув, – ще раз повторив він уголос, і ця фраза вже не стосувалася будь-чого, просто треба було щось вимовити, закриваючи хвіртку й рухаючись по двору, серед двох занедбаних немічним дідом сараїв і клуні. Далі розташовувалося стійло, де бабуся вже рік не тримала козу, три роки там не було свиней, і десять років, як звідти провели в останній шлях корову Доманьку. Зі стійла не доносилося жодних ознак життя, не було запаху гною, жодна волохата душа не переступала там копитцями, ніхто не жував, галасливо дихаючи й лякаючись Сашкових кроків. Пахнуло тільки вогкістю й брудом.

      Сашко тужливо глянув на дім – маленькі віконця були темні. М’яко, сторожко ступаючи, він пройшов повз сухий паркан – той саме височів праворуч, і червоно-цегельну боковину будинку, яка хмурніла ліворуч, і чомусь зупинився на розі – за ним саме були вхідні двері будинку. Біля входу був ґанок, Сашко пам’ятав його й уже знав, що бабуся сидить на лавці, склавши м’які, втомлені руки на колінах.

      На дорозі біля будинку стояла дитина з лозиною. Щось приказуючи, вона хльостала лозиною по калюжі й сичала, відскакуючи від бризок.

      Сашко зробив ще півкроку.

      Так, бабуся сиділа на лавці – безсторонньо й незворушно, здавалося, вона не бачить нічого. І поведінка дитини, ця її гра, її голос давали зрозуміти, що й вона не бачить, не пам’ятає про бабусю, яка сиділа на лавці. Бабуся й дитина немов перебували в різних вимірах.

      Вулиця була пустельна, темна й брудна, як і всі інші вулиці села. За городами, порослими кострубатими бур’янами, виднівся сусідній дім, ледь освітлений окремими жовтими віконцями. Сонце заходило, майже зайшло. Дитина змахувала лозиною й тупцяла на місці.

      Бабуся