Санькя. Захар Прилепин

звернувся він до Вені, що впирався головою в трамвай. – Га? Тебе, шмаркачу, запитую! Ти що робиш?

      – Тримаю трамвай, – відповів Веня ясним – і тому нестерпно нахабним голосом. Сашко посміхнувся до червоної боковини трамвая, що приємно холодила пітне чоло.

      – Ах, ти… – почув Сашко голос міліціонера й, зрозумівши, що зараз Веню вдарять, знову похилився. Довгий, як шланг, кийок гучно обрушився на спину товариша.

      – Га? – викрикував міліціонер, як і раніше важко дихаючи. – Ще? Га? Ні, ти відповідай? Ще?

      – Побався, – відповів Веня голосно, і це звучало не як «так, ще», але як – «давай-давай, потім час прийде, подивимося…».

      Тут вступив уже хтось із камуфляжних чортяк:

      – Ти як із дядьком міліціонером розмовляєш?

      Він ударив – начебто змахнув косою – своєю величезною важкою ногою у берці Вені під коліно, і той різко, гакнувши від несподіванки, упав. Йому одразу із силою наступили берцем на обличчя.

      – Агов, кінчайте вже! – зненацька для себе крикнув Сашко.

      Очевидно, йому дісталося б теж, але їхню увагу відволікла вагоновод:

      – Шановні! Відведіть хлопців від трамвая! У вагоні діти. Нам треба їхати!

      – Семеновичу, вантажити їх чи ні? – знову запитав хтось.

      – Ні. Хай «пепси» відведуть їх на площу. Ми ще покатаємося по дворах.

      Спецназівці завантажилися, і ПАЗик, різко взявши з місця, від’їхав.

      Веню підняли за комір. Сашка й Льоху попросили зробити крок назад. «Ще крок назад». Трамвай заскрипів і рушив.

      Сашко, жмурячись від легкого паморочення, дивився у небо.

      Вені й Льошці заклацнули за спиною наручники.

      – Руки назад! – наказали Сашкові. Холодне залізо стиснуло кисті.

      Вони пішли по вулиці вниз, міліціонери увесь час підганяли їх стусанами й матюччям. Іноді злобливо підгавкувала вівчарка.

      Веня безупинно піднімав голову й з вологим сипом вдихав через ніс, намагаючись зупинити кров, що текла з розквашених ніздрів.

      Сашко з цікавістю розглядав учинене ним самим і його товаришами.

      Вулицю розпанахали, немов кульок з подарунками.

      Кілька зірваних і потоптаних триколірних прапорів лежало на асфальті. Дорога була густо посипана склом, іноді квітами, а також усіляким вивернутим з урн сміттям – і створювалося відчуття, начебто на вулиці пройшов дощ зі скляної крупи, сміття й квіткових пелюсток.

      Подекуди валялися стільці, зустрівся ланцюг огорожі.

      Усі ліхтарі були розбиті.

      «Яну піймали», – раптом угадав Сашко, побачивши на асфальті розідраний вщерть, облямований хутром каптур. «Каптур Яни. Її вхопили за каптур».

      Іноді назустріч ішли люди, які з цікавістю, а деякі й зі злістю розглядали затриманих.

      «У полон забрали… – подумав Сашко іронічно. – Мене забрали в полон… І можуть посадити», – завершив він свою думку вже всерйоз.

      Згорілу машину було видно здалека. Поряд уже метушилися пожежники. Зі шлангів била вода, від машини валив густий дим.

      – Ні,