Санькя. Захар Прилепин

телефону, сказали, що Василь помер, передайте, веземо ховати. А за три тижні після похорону прийшов Сашків лист, який той написав за півтора тижні до смерті батька. Через погану роботу поштової служби лист побив усі строки затримки – й прибув мало не пішки. У листі Сашко писав, що батько почуває себе добре.

      – Як же так одразу все сталося? – запитала бабуся в Сашка, який вже покурив і прийшов спати. – Ти в листі писав, що батькові добре. Я читаю, а він уже в могилі. Чи йому там добре стало? Мучився все життя…

      Бабуся дивилася на Сашка спокійно, не очікуючи від нього відповідей.

      «Іноді кажуть, що онуків люблять більше, ніж дітей. Неправда…» – подумав Сашко.

      Бабуся любила синів. Сашко був для бабусі невиразним нагадуванням про той час, коли родина була повна, й сини жили. Але вона не мала сил наділити Сашка рисами його батька, відчути в ньому свою – віддану синові й пророслу в онукові – кров. Сашко був окремою людиною, майже вже чужою…

      Дуже рідко бабуся дивилася на Сашка з надією, що покійний син проявиться в онукові, подасть знак, але одразу осмикувала себе: «Не він, не він…»

      Сашко це розумів і прийняв тиху, ледь відчутну, тоншу за волосину, відчуженість бабусі спокійно. Не усвідомивши це розумом, потай від самого себе він відчував, що так – у якомусь відчуженні від бабусі – йому легше тут буде перебувати. Коли в кожного на серці своє лихо – зіштовхуватися цим серцям, можливо, й не треба. Хіба варто йти за межу того, що й так ледве можна витримати.

      Дідусь же й не збирався більше нічого терпіти, квапився до дітей. Він стоїчно переніс смерть двох синів і ще за рік до смерті третього був міцний. Міцніший за Сашка – Сашко пам’ятав, як подивувався здоров’ю діда, коли вони одного разу працювали надворі, й дід вимахував здоровенним молотом, який Сашко ледве піднімав.

      Але ось пішов останній син, і дід роздумав жити.

      Пам’ять діда не затримувала проблисків минулого. Не було спогадів про той час, коли він, молодий ударник, працював на комбайні, і про те, коли він – молодий офіцер, командував. Ні майже трирічний полон не згадувався, ні післявоєнне життя. Не було ясності, доброї пам’яті. Було відлуння, недомовки, змилки спогадів, жодна думка не знаходила свого завершення, усе погойдувалося, наче в темному вагоні, з мерехтливим, майже безсилим світлом, і десь чутно голоси невидимих супутників, і дзеленьчить посуд, і провідника немає, і щось невиразне миготить за вікном.

      Дід прислухався, але нічого не міг розібрати.

      Пройшла баба, помітив дід. І знову він нічого не зміг згадати ні про неї, ні про себе, ні про кого. Не було чого вирішувати, і нічого не вирішувалося само. Усе минуло й відмиготіло. Накочувалося безбарвне. Зрідка покапувало те, що залишилося на дні.

* * *

      Дідусь завжди вмикав радіо на повну гучність – у ті часи, давно. О шостій ранку в хаті лунав гімн. Бабуся до цього часу вже вставала.

      Сашко потягувався тонкими ніжками з немитими п’ятами, сердився на дідуся. Але одразу ж засинав – ледь припинялася мелодія. Вставав у доброму настрої.