Пандем. Марина и Сергей Дяченко

що це марення, я сама тисячу разів казала… собі. Я чесно намагаюся бути сильною. Але після того випадку з аварією… Брешу, ще раніше… У мене з’явилося відчуття, що все повторюється. Що я знову боюся. Подивись навколо… Подивись телевізор… Подивись на людей на вулиці – у них же обличчя сірі! А він – він чує мої думки. Кіме, я це тобі не для того розказую… Ти не думай, я боротимусь. Я думаю про нашого хлопчика, уявляю, який він буде здоровий, щасливий і як я горло перегризу кожному, хто хоч на крихточку його скривдить… Кіме?

      Він її обійняв і довго розповідав про свою клініку. Про пацієнтів, які вижили. Про те, що все зміниться. Що кляту машину ніби принесли в жертву – вона згоріла, відводячи всі біди від Ярини, від дитини, а можливо, і від цілого міста. Що в небі над ними ніби є рука, яка захищає од лиха, наче парасолька, велика й надійна, що треба просто жити, радіти кожному дневі, і що пора вже купувати візочок…

      Очевидно, він умів її переконувати. Вона розслаблялася в його руках, засинала спокійно – без таблеток. Він лежав поруч і надіявся, що її просвітління – надовго. Хоч би на кілька днів.

      Іноді так і бувало.

* * *

      Якось уранці Ярина почувалася так спокійно й упевнено, що, взявшись за роботу, одним духом закінчила нескладну композицію, яка маринувалася на робочому столі вже місяців зо два. Закінчивши твір, Ярина відчула приплив натхнення; вона ретельно прибрала в квартирі, відполірувала ганчірочкою всі до єдиної дрібнички на комоді й нарешті затіяла переворот у великій шафі для одягу.

      – Погуляй, – сказала вона, розглядаючи Кімове лице в блідому дзеркалі, закріпленому зсередини скрипучих дверцят. – Серйозно, Кімчику. Тобі дуже треба. Добре?

      Був понеділок. За вікном сіялася мжичка.

      Усвідомлюючи слушність Ярининих слів, Кім покірно взув кросівки, витяг з комори зашкарублого футбольного м’яча, який пам’ятав запах осінньої трави, і подався на майданчик за гаражами, туди, де з-під вологого бурого килима вибивалися перші зелені стьожечки.

      На мокрих кущах сиділи, зливаючись із сірими гілками, горобці. Непристойний напис на гаражних дверях хтось замазюкав рожевою фарбою; Кім поклав м’яча на торішню траву в центрі галявини. Скинув куртку й почав бігати – по колу, по колу, наче цирковий кінь, спершу повільно, а потім прискорюючи й прискорюючи темп.

      Дрібний дощик змінився на сніг. Можливо, останній цієї весни. Сніг валив дедалі густіший; Кім біг, слухаючи свої кроки.

      Буро-зелена галявина білішала. Маленька снігова шапка лежала на маківці старого м’яча. Кім зупинився під іржавою поперечиною, що вросла в розсохи двох беріз, підстрибнув, схопився, підтягся, торкнувшись підборіддям мокрого металу.

      …Але ж дружина того пацієнта, Прохоренка, досі думає, що Кім – бездарний коновал, який цінує життя хворого не дорожче за торішній рецепт!

      Кім піднімав себе до неба й знову кидав униз. Торкатися підборіддям поперечини ставало раз за разом важче, та він звично перемагав себе, підтягувався ще й ще; отак, думав він, видихаючи повітря крізь зціплені зуби. Усе