Пандем. Марина и Сергей Дяченко

чого гідна людина? Що ти взагалі знаєш про людину? Що ти зробиш з тими, хто не хоче спокою й щастя, а хоче крові й м’яса? Рабів? Влади?

      – Будемо пробувати, – смиренно відгукнувся Пандем. – Розумієш, Кіме, я можу прямо зараз, не встаючи зі стільця, влаштувати всім-всім, дітям і старим, цивілізованим і диким – повне задоволення від кожної прожитої хвилини. Вони почуватимуться щасливими день у день. Прокидатимуться з усмішкою і з усмішкою засинатимуть…

      Кім обернувся від вікна:

      – Ти сказав, що ти не ляльковод…

      – Ти мені не довіряєш, – Пандем усміхнувся. – Боїшся. Сподіваєшся підступу… Чого так не можна?

      – Бо це модифікація. Запрограмована особистість перестає бути людиною.

      – Тоді я поверну тобі твоє питання: що ти взагалі знаєш про людину? Чому нещасна бездумна істота, що живе від бійки до злягання, більше людина, ніж інша така сама, але щаслива й не небезпечна для інших?

      Кім мовчав. Небо світлішало.

      – Що ж, – Пандем зітхнув. – Ти мені пробач… Я ж певною мірою – ти. Я знаю, як тобі неприємна ця ідея – модифікація особистості. Огидна… Але от, скажімо, відібрати в людини її фобію, її настирливу ідею – злочинно?

      Кім напружився.

      – Я не про Ярину, – швидко сказав його гість.

      Знає.

      Через двір по діагональній доріжці брів двірник, ритмічно вимахуючи невидимою в ранковій сутіні мітлою.

      – Психічні захворювання, – тихо продовжував Пандем. – Патології та межові стани. Можна модифікувати? Не відповідай… Ти запитаєш, де межа між патологією і нормою. Ти запитаєш, як далеко можна зайти, один раз узявшись за уявний скальпель. Якщо коригувати вчинок не переконанням і, звісно, не карою, а втручатися на рівні мотивації… Стривай! Ти запитаєш, з якого дива я взагалі беруся щось коригувати. Я відповім: з того самого, з якого ти берешся лікувати хворого. От я вилікував твоїх пацієнтів успішніше, ніж це виходило в тебе. Що, я не порушив при цьому правил, до яких ти звик? Що, світ, де люди не вбивають і не принижують, занадто гарний для тебе? Що природно, те недоторканно?

      Добре було б усе-таки прокинутись, похмуро подумав Кім.

      – Не відповідай мені, – тихо сказав Пандем. – Я зараз од тебе відчеплюся, ти просто перетрави ще й це… І не тривожся через Ярину. Їй більше не загрожують ніякі депресії.

      Він легко встав з табуретки. Кім побачив, що на ногах у нього розтоптані капці, ті самі, що вони завжди пропонують родичам, котрі заходять у гості.

      Вийшовши вслід за гостем у коридорчик, Кім про всяк випадок став у дверях кімнати, де спала дружина. Хлопчик, здається, не звернув на це уваги – стоячи на одній нозі й упершись худим задом у дерматин вхідних дверей, він зав’язував шнурки на кросівці. Шнурки були довгі, товсті й не дуже чисті.

      – Тільки, – сказав хлопчик, випрямляючись, – тільки, коли остаточно повіриш у моє існування… не шукай способів мене знищити. Змарнуєш час… Це найперший рефлекс – усунути невідоме, підірвати чуже, придушити непізнаване. Тобі самому буде погано від таких думок. Ти лікар, а не вбивця… А крім того, я сказав тобі чесно й цілком