Пандем. Марина и Сергей Дяченко

що здіймалася над палевою чайною поверхнею, і ні про що не думав. Точніше, думав ні про що.

      – Це важливо? – запитав його гість.

      – Що? – Кім підвів голову.

      – Те, що сталося, важливо? – спитав хлопчик.

      – Так, – подумавши, сказав Кім. – Якби не ти, я згорів би живцем.

      – Ви проживете до глибокої старості, – сказав хлопчик.

      – Так, – знову погодився Кім. – Є така прикмета.

      – І ваші пацієнти житимуть до глибокої старості, – хлопчик зазирнув у свою чашку.

      Кім подумав, що за кілька попередніх тижнів він міг би й звикнути до відчуття нереальності того, що відбувається. Точніше, до нової реальності, де приречені виживають, зате здорових, упевнених у собі людей чекає бензинове вогнище на рівному місці…

      Утім, вогнище його так і не дочекалось, і цього досить, щоб зітхнути з полегшенням.

      Хлопчик пив чай – наче нічого й не сталося. За його спиною впевнено й різко цокав годинник у вигляді місячного диска. Годинник – це теж була Яринина робота; торік вона купила в господарському магазині найпростіший механізм з пластмасовою тарілкою-циферблатом, тарілку зняла, а новий циферблат виліпила сама, звіряючись зі збільшеними фотографіями Місяця. Синюваті тіні жовтогарячих кратерів були даниною Ярининій фантазії; на місці цифри «дев’ять» чорнів силует кажана.

      – У мене до вас розмова, Кіме Андрійовичу, – сказав хлопчик. Місце в лікарні для когось із родичів? Гроші? Сімейні проблеми?

      – Я слухаю, – сказав Кім.

      – Ви пам’ятаєте двадцять дев’яте лютого?

      Кім чекав чого завгодно. Точніше, не знав, чого й чекати.

      Двадцять дев’яте лютого…

      – Пам’ятаю, – сказав Кім.

      (…Хвора подивилась на нього здивовано. «Здається, я чую голоси, – пробурмотіла вона. – Як ви думаєте, Кіме Андрійовичу, це на краще?»

      «Голоси?» – перепитав своєю чергою здивований Кім, і негайно в його голові, в ділянці потилиці, почулося чітке: «Кіме! Не бійся! Я говорю з тобою!..»)

      Кім здригнувся, згадуючи ту нехорошу середу. Він одразу подумав про наркотик, підсипаний у вентиляційну шахту; в усіх, хто зібрався в ординаторській, була подібна версія, всі були майже спокійні, всі добре трималися й навіть жартували – поки не прибігла сестра, яка дивилася в холі телевізор…

      – Авжеж, пам’ятаю, – повільно повторив Кім.

      – Минуло два роки, – сказав хлопчик. – Що ж це було?

      – Випробування психотропної речовини, – Кім з цікавістю розглядав гостя. – Або космічний катаклізм, що викликає масове помутніння розуму…

      – Ви в це вірите? – хлопчик тонко, по-дорослому, всміхнувся.

      – Ні, – Кім не знав, як з ним говорити. Не міг знайти правильного тону.

      – А в те, що діагноз Прохоренка Віктора Антоновича від чотирнадцятого лютого був хибний?

      У гостевих словах була якась ненормальна точність; до історій хвороби, що зберігалися в сейфі, ніякі хлопчики допущені не були. Прохоренків син?

      – Кіме Андрійовичу, ви справді помилилися з діагнозом? – знову спитав хлопчик, дивлячись Кімові у вічі.

      – Ні, – сказав Кім.

      На