Пандем. Марина и Сергей Дяченко

раптом усвідомив, що гість сидить, не розтискаючи губ, а голос його звучить у Кімовій голові. На секунду повернувся жах двадцять дев’ятого лютого – коли зупинялися поїзди, й літаки безсило опускалися казна-куди, коли телефонні лінії не витримували лавиноподібного навантаження, коли алкоголіки назавжди кидали пити, хтось волав з жаху, хтось намагався накласти на себе руки, а хтось щиро дивувався, через що ґвалт: подумаєш, голос у голові…

      Цокав годинник. Затишно булькали голуби.

      – Як ти це робиш? – запитав нарешті Кім.

      Хлопчик зітхнув: «Та отак…»

      – Та отак, – повторив він уголос. – Я подумав, що саме сьогодні вам буде легше в це вжитись… у нову реальність. Стрес розмиває межі ймовірного…

      – І… що?

      Хлопчик дивився Кімові в очі:

      – Припустімо, якась істота… Ні, не так. Припустімо, що інформація, переборовши якийсь поріг, набуває здатності… Ні. Припустімо, що є такий комплекс властивостей – всезнання, всюдисущість і всемогутність…

      – Так, – вирвалося в Кіма.

      – Так, – хлопчик кивнув. – Не всевідання… Але знання, що наближається до всеохопності. Не всемогутність… Але дедалі зростаюча здатність перебувати одразу в багатьох місцях. Не всемогутність, але…

      Годинник у нього за спиною востаннє цокнув і зупинився.

      Кім устав, додав води в охололий чайник, поставив його на вогонь і сів знову.

      – Це… треба перетравити, правда? – тихо запитав хлопчик.

      Кім мовчав.

      – Два роки тому, – повільно сказав гість, – я вирішив, що, з’явившись усім одночасно, весело так, по-дружньому… що людство буде у захваті.

      Кім мовчав.

      – Зараз я піду, – сказав хлопчик. – У вас буде час, щоб… усвідомити. Коли – якщо – захочете ще раз зі мною поговорити…

      – Я тебе проведу, – різко сказав Кім.

      – Не треба, – хлопчик похитав головою. – Я й сам… доберусь. А погано буде, якщо Ярина Анатоліївна прокинеться й не застане вас…

      – Агов… Як тебе звуть?

      Хлопчик обернувся од вхідних дверей:

      – У мене немає імені. Тільки самоназва. Пандем.

      Розділ другий

      Майже чотири роки тому Кім зустрів свою майбутню дружину перед входом у художній інститут. Ярина стояла, притулившись спиною до чавунної огорожі, а поруч стояв її однокурсник Геник Зеленський; його ім’я Кім почув значно пізніше – тоді ж він побачив просто хлопця, що горлав на дівчину.

      На той момент Ярина була Геникова дівчина. Точніше, добувала в цій ролі останні секунди. Геник був талановитий, він був найтала-новитіший на їхньому курсі, Ярина кохала його страшенно. Їй було дев’ятнадцять років.

      Геник був талановитий і запальний. Потім, заспокоюючись, він щоразу навколішки благав у Ярини прощення. І вона щоразу прощала, бо кохала його страшенно, і так далі.

      Він був ревнивий. Вона була кокетлива. Цього разу він вирішив, що вона занадто часто всміхається Зубакові. Хто був той Зубак, Кім тепер уже не пам’ятав.

      Отже, Геник горлав на Ярину, що притискалася спиною до чавунної огорожі, і її розгубленість