Пандем. Марина и Сергей Дяченко

Артура не дуже талановитим, однак чесним і старанним працівником. Як і ніхто-ніхто з людей…

      Поки ніхто не знав, Артур міг жити у власному світі, фантазувати й вважати минуле плодом своїх фантазій. Поки ніхто не знав, Артур не був ні в чому винен, бо й стародавні царі не мали за собою вини, лишаючи в ліжку остигаючий труп рабині. Традиції, звичаї, закони роблять нас винними, а зовсім не вчинки; ніхто з тих, хто міг би осудити Артура за вчинене, не знав…

      Крім Пандема.

      Пандем знав про Артура все.

      І з цим знанням світ змінився.

      Спочатку Артур боявся, що Пандем скаже людям. Що він скаже його дружині. Що він скаже дочці. Що тіло тієї загубленої дівчинки нарешті знайдуть там, де Артур його залишив.

      А потім він зрозумів, що навіть якщо Пандем не скаже – він усе одно знає все, геть усе, і нагадає Артурові при потребі; Пандемове знання було дзеркалом, у якому Артур побачив себе, і з цієї миті життя його перетворилося на пекло.

      Він загнав машину на стоянку. Зайшов у офіс повз давно порожню будку охоронця. Сів у своє крісло, подивився на годинник: дев’ята нуль-нуль. Він завжди був пунктуальний.

      …Якби його тоді впіймали! Тоді, в найперший раз! Його не вбили б – як малолітку, – але всі ці роки він провів би у в’язниці… І тепер би вийшов, спокійний, влаштувався б на завод чи поїхав би на будівництво, як усі ті, кого Пандем випустив з-за колючого дроту… І він міг би жити й думати про життя, а не тільки про те, що Пандем – знає…

      З іншими людьми Пандем говорить. З Артуром – майже ніколи. Пандем просто знає, знає; умерти Артурові не можна. Отже, треба з цим жити…

      …Є ще один спосіб з усім покінчити.

      Сьогодні ввечері він прийде додому. Покличе дружину на кухню, щільно зачинить двері й скаже їй…

      Скаже все. А Пандем підтвердить.

* * *

      Віолетта прокинулась і довго лежала, милуючись світлом.

      Вона ніяк не могла на нього надивитись. Інші, от її батьки, наприклад, бачать світло вже давно. Вони до нього звикли. А Віолетта – ні.

      Потім погляд її зі стелі, на якій лежав тремтливий сонячний прямокутник (це віддзеркалення у весняній калюжі, сніг тане!) переповз на стіну, де були картинки. Вони були різнобарвні. Коли Віолетта дивилася на них, її губи самі собою роз’їжджалися в усмішку.

      У неї в голові з’явилися думки. Це теж було дивно, майже так само дивно, як світло; їй здавалося, що «думка» – це такий промінець, він пробирається по коридору, обмацуючи стіни, й освітлює все нове. От вона побачила картинку, на якій намальовано слона, і згадала слона в зоопарку, і подумала, що слонові зручно мати такий ніс, а Віолетті було б незручно, і кішці незручно, і що кожний на землі має такий ніс, як йому зручно, і такий хвіст, як треба, і все на землі влаштовано чудово й правильно, вона, Віолетта, бачить світло й може думати, і зараз прийде Пандем…

      – Пандеме!

      «Доброго ранку, дівчинко».

      – Правда, все на світі влаштовано правильно? І в слона такий ніс, бо це зручно?

      «Правда.