Пандем. Марина и Сергей Дяченко

він не стрибатиме.

      Тоді він завагався. За кожний такий зелений папірець його батько наймитував тиждень.

      Він уявив, як злазить з огорожі і йде додому з грішми. Як віддає гроші матері…

      Жінка дивилася на нього якось дивно. Він усміхнувся й похитав головою. Бо гроші – це добре, але він, Омар, усе-таки не голодує. Як пояснити цій жінці, що кожен стрибок для нього – дорожчий за гроші. Що коли він відштовхується від огорожі, всі ці чисті пещені люди з країн, де Омарові-голодранцю ніколи не бувати, одночасно втягують повітря з неголосним звуком «оу», якого не заглушить навіть вітер…

      Він відмовився від її грошей і стрибнув. А коли виплив і піднявся на майданчик, тієї жінки вже не було.

      Що старший він ставав, то менше йому платили за стрибки; на щастя, коли йому виповнилося вісімнадцять, його взяли в армію. І там він почав стрибати з парашутом.

      Це було навіть краще, ніж він гадав. Його стали посилати на різні змагання й огляди, він катався на повітряній дошці, виробляв у повітрі різні фігури, перш ніж відкрити парашут; генерали потискали йому руку й говорили, що він – хоробрий.

      Іноді він приземлявся на запасках. Повисав на скелях, чіплявся за гострі гілки дерев, двічі чи тричі ламав ноги; лікарі у шпиталях знали свою справу. Омар повертався у лави.

      Три місяці йому довелося пробути в зоні воєнних дій. Дівчата думали, що шрам на Омаровій вилиці і його зламаний ніс – сліди бойових поранень; він таємниче всміхався й не говорив їм, що це його у звільненні побили чотири покидьки. Але він теж, пригадується, добряче їх віддубасив…

      Демобілізувавшись, він влаштувався працювати на одну тур-фірму. Розвага називалася «Стрибок смерті»; тепер Омар стрибав не зі скелі в море, а з парашутом у глибоку ущелину, і повітря свистіло в його вухах, але свистіло інакше – напевно, він чув луну свого польоту, що відбивалася од кам’яних стін.

      Він ніколи не брав запаски, знаючи, що все одно не встигне розкрити другий купол. Один раз парашут розкрився за тридцять метрів од землі, Омар не встиг вирулити на рівне місце, гепнувся на каміння й зламав ногу у двох місцях. Його підняли нагору лебідкою, він провів три місяці в лікарні, а як виписався – з’явився Пандем.

      Омар спочатку не надав йому великого значення. Він вірив у духів і дуже мало – у Бога; коли з’ясувалося, що Пандем не збирається робити Омарові шкоду, Омар про нього майже забув. І знову повернувся до своїх стрибків: падаючи в печері, у цілковитій темряві, устигав зробити подвійне сальто, якась телекомпанія зняла про нього фільм…

      А потім до ущелини прийшли троє білих мужиків зі спорядженням і сказали: ми теж хочемо стрибати.

      Він здивувався. Раніше охочих, крім нього, майже не бувало.

      Мужики боялись, але стрибнули. І в них вийшло.

      Наступного разу приїхала ціла група з аматорськими кінокамерами. Тут були не тільки чоловіки, але й жінки; вони стрибали один за одним, усе в них ішло гладенько, і тоді Омар зрозумів.

      Вони ж невразливі!

      Вони не розіб’ються об каміння, не поскручують в’язи і навіть не поламають ноги. Пандем