Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко

старим чиновником. З лупою на комірі.

      Арсен поперхнувся.

      – Е-е-е… Хто ти?

      – Мене звуть Максим. Я працюю на одну серйозну контору. Щиро кажучи, я її очолюю.

      Максим сидів, розвалившись, за столиком у кав’ярні – ще небритіший, із запаленими очима, в розстебнутій жовтій куртці з червоними нашивками на рукавах. Під курткою виднівся потертий зелений светр. Люди, що очолюють серйозні контори, так не вдягаються, не сидять ночами в Інтернет-клубах і не велять підліткам звертатися до себе на «ти».

      У маленькій кав’ярні «Агат», звідки видно було вікна Арсеновоï квартири, крутилися під стелею два ледачі вентилятори. Картина над столиком зображала білу чашку, намальовану в абстракціоністській манері й тому схожу на затонулий пароплав. Під раму давним-давно заповзла зелена мошка – та так і лишилася там, муміфікувалася, тільки крильця стирчали.

      – Я, серед іншого, виловлюю в мережі цікавих людей, складаю психологічні портрети віртуалів. Недавно мене зацікавив такий собі Міністр з «Королівського балу – 4», – Максим поклацав запальничкою, милуючись вогником.

      – Тут можна курити, – сказав Арсен.

      – Я не курю. Курці вмирають молодими. Занадто успішні гравці – теж. Ти підставився, коли заліз у мережу з клубу. Ура: ця помилка врятувала тобі життя.

      – В якому сенсі?

      Арсенові було важко говорити: язик задерев’янів і переповнював рот, наче юрба маршрутку в годину пік. Він узяв зі стола чашку з охололим чаєм і наказав руці не тремтіти.

      – У тому сенсі, що я тебе знайшов перший, – м’яко сказав Максим. – А не вони.

      – Як я знаю, що ти – це не вони? І… хто вони такі?

      Клац – над запальничкою здійнявся довгий язик полум’я.

      – Вони б не стали з тобою розмовляти. Промацали б, довідалися, хто такий, потім вивезли б у ліс і замочили. А перед тим перехопили б персонажа, щоб використати.

      Арсенова рука з чашкою все-таки здригнулась. Максим задоволено примружився:

      – Це не дитяча гра, от. У «Королівському балу» останнім часом крутиться така грошва, що ой-ой-ой… За Квіні грає четверо, і курирує їх відома в бізнес-колах особа. А ти – ти прогулюєш школу, тиняєшся по Інтернет-клубах і торгуєш цуценятами?

      Арсен мовчав.

      – Я правду кажу? Доктор Ветті – це теж ти?

      – Що тобі треба? – Арсен відчув себе загнаним у кут. – Від мене?

      – Ти сам.

      – У якому сенсі?!

      Голосніше зазвучала попсова пісенька з білого динаміка над головою. Голосно сміялися дві тітки за столиком навпроти. За барною стойкою впала й розбилася склянка.

      – На жаль, я не людожер, – оголосив Максим, – і, на щастя, не педофіл. Ти мені цікавий як гравець.

      – Я?

      – У свої чотирнадцять сопливих літ ти професійно маніпулюєш людьми. Он як талановито відпрацював з Темним Блазнем: вирахував, купив і підставив Варяга. Якби з тобою грали за правилами – ти переміг би без питань. Але в них інші правила й інша гра. У цій грі прибити школяра – однаково, що стерти програму з диска.

      – Ти грамотно мене залякуєш, – сказав Арсен. – За