Цифровий, або Brevis est. Марина и Сергей Дяченко

Про адміна, про паролі…

      – «Ти».

      – Як… ти здогадався?

      – Вони всі так роблять. Багатьом це минається безкарно. А цей попався.

      – Як це ви… тобто ти… – Арсен запнувся, – ти його гакнув?

      – По-моєму, він сам нарвався. Ні?

      – Ага… – Арсен завагався. – А… мишу ти навіщо відрізав?

      – На згадку, – Максим усміхався. – У мене вдома знаєш скільки цих мишей?

      Арсен зіщулився.

      – Паролі міняй частіше, – повчально сказав Максим. – До речі, у що граємо?

      – Ну, – він зам’явся, але вирішив, що брехати не можна. – «Королівський бал – 4».

      – Гарна гра. Я теж там бігав, десь півроку тому, лицарем, тільки безземельним. Найманцем, скоріше. А ти?

      – Та по-різному.

      – Що, вдома гратися не дають?

      Арсен непевно мугикнув.

      – А я з жінкою полаявся, – раптом довірливо повідомив Максим.

      Арсен прикусив язика, щоб не сказати: «Я так і думав».

      – Думаю, вона мене зраджує, – Максим говорив стурбовано, проте Арсенові чомусь здалося, що вухатий потішається. – І це вже друга. Щось не так. Зі мною – чи з ними?

      – Не знаю, – пробурмотів Арсен. І подумав про себе: якби я був дружиною божевільного гакера з мишею в кишені, то втік би на другий день.

      – Суботній ранок, – у Максимовому голосі вчувалася гіркота. – Виграв п’ятдесят євро, не щастить у коханні… І ніхто мене не жде.

      Машина різко повернула у двір; Арсен одразу ж побачив, що вікна в його квартирі світяться всі до єдиного. Максим подивився на будинок, на Арсена й розсміявся:

      – Доведеться пояснювати?

      Арсен остаточно втратив мужність. Побитий, пограбований, довівши батьків хтозна до якого стану, – як він зважиться подзвонити у двері?

      – Удачі, – Максим перестав усміхатися. – Серйозно.

      – Дякую, – пробелькотів Арсен.

      Торкнувся носа, поморщився від болю. Який довгий був день: школа, комп’ютер, клуб «Магніт», Квіні, Асамблея, Темний Блазень, північний хутровий звірок…

      – Дякую, – сказав він щиро, дивлячись у глибоко посаджені, незрозумілого кольору Максимові очі. – Ви мені дуже… Тобто ти мене виручив.

      Максим кивнув:

      – Нема за що.

      – Заведи собі віртуального пса, – порадив Арсен у приступі вдячності. – Він ніколи не зрадить.

      Максим кивнув ще раз.

      Джип поїхав перш, ніж Арсен зайшов у під’їзд.

* * *

      – Міністре? Міністре?! Чому немає зв’язку, де тебе носить?!

      Позаду були тридцять годин образ, вибачань, сліз, умовлянь, обіцянок і клятв. На колишньому місці стояв новий комп’ютер, з великим плоским монітором. У ньому, в Міністровому кабінеті, спочивав на підлозі сонячний промінь, і мозаїка палала на світлі червоним, синім, бірюзовим.

      – Я відпочивав, Чебурашко.

      – Відпочивав?! Послухай, вони взяли Варяга. Він зізнався під тортурами… здав тебе з бебехами.

      – Що за дурниці, під якими тортурами?!

      – Ти не зрозумів, Міністре? Вони його взяли в реалі. Якийсь менеджер з Херсона. Коли він зрозумів, що вечір