Небо над Віднем. Богдан Коломійчук

ж вам говорив.

      – Та срати я хотів на ваш втрачений рай, – закричав Шойман, – поясніть усе до ладу!

      Він, врешті, не витримав і зупинився, кинувши валізи на землю. Потім дістав з кишені хустинку і витер нею вологе чоло. Зненацька його ніздрі вловили свіже повітря.

      – Ми прийшли, – сказав Цахер, – найгірше позаду, докторе, далі все буде гаразд…

      З цими словами, він прочинив двері, за якими виднілися високі чагарники і зоряне серпневе небо.

      – Слава Богу, – зітхнув лікар і, взявши знову свої валізи, подався до виходу.

      Щойно вони опинились назовні, Цахер притримав доктора за рукав.

      – Зачекайте, – промовив той, роззираючись довкола, – часом цими околицями з «дурки» тікають психи.

      – Звідки ви знаєте? – здивувався Шойман.

      – Колись у цій лікарні працював психіатром.

      Та перш, ніж доктор встиг здивуватись, той потягнув його вузькою стежкою донизу, де вони натрапили на залізничну колію. Трохи поодаль від них стояв локомотив з одним-єдиним продовгастим вагоном.

      – Йдемо туди, – наказав Цахер.

      – Геніально, – не втримався Шойман, – звісно, якщо неможливо придбати квиток, то можна винайняти потяг і відправити його до Відня.

      – Потяг не до Відня, – коротко відповів той, намагаючись втримати рівновагу на розсипах дрібного каміння.

      – А куди ж?

      – До Станіслава. Все поясню потім…

      Біля вагону їх зустрів юнак у якійсь чудернацькій лівреї і, чемно привітавшись, забрав у лікаря валізи.

      – Ласкаво просимо, докторе Шоймане, – сказав він, пропускаючи того вперед, – ваше купе під номером тринадцять.

      Лікар подякував і рушив металевими сходинками досередини. В своєму купе він з приємністю розвалився на м’якому сидінні. Юнак приніс валізи.

      – Якщо бажаєте чогось випити, то можна замовити сюди або перейти до ресторану, – сказав юнак, – ресторан укінці вагону.

      – Я вирішу пізніше, – відповів лікар, пригладжуючи бороду.

      – Зичу вам приємної подорожі, пане докторе. В Станіславі будемо за чотири години…

      Юнак вже хотів іти, проте Шойман його зупинив.

      – Прошу сказати, а той пан, що був зі мною… Він тут? Я не зауважив, куди він подівся.

      – В сусідньому купе, пане докторе. Передати йому щось?

      – Ні-ні! В жодному разі. Тобто… нехай відпочиває.

      Як тільки двері за ним зачинились, Шойман з полегшенням визувся з черевиків і відкинув голову на спинку сидіння. Рай тепер видавався йому значно ближчим. Він був тут, у цьому купе. І сюди вже нікого не підсадять, бо, по-перше, воно невелике, і в ньому не вистачить місця на двох, а по-друге, доктор готовий власноруч виштовхати будь-якого непроханого сусіда. Заплативши дві тисячі крон, він має право їхати сам.

      Його справді ніхто не потурбував, і Шойман врешті заснув. Доктору наснилося підземелля «дурки», з якого їм ніяк не вдавалось вийти. Попереду йшов Цахер з сірником у руці, і було зрозуміло, що він заблукав. Шоймана охопила лють.

      – Scheiße,