Небо над Віднем. Богдан Коломійчук

о десятій годині, доктор Шойман одягнув свій найкращий костюм і спустився до бенкетної зали готелю. Біля входу його зустрів усміхнений кельнер і запропонував вина. З радістю взявши бокал, доктор глянув на присутніх, а ті, в свою чергу, дружно звели погляди на нього. Струнний квартет в глибині зали щойно закінчив якийсь урочистий вальс і серед тиші почувся старечий голос:

      – Ось знову той, що з курвами волочиться!..

      Авжеж! Куди без пані Танатович! Вона сиділа на стільці досить далеченько від входу, і залишалося тільки заздрити, що в такому віці стару ще не підводив зір.

      – Бабусю, заради Бога, припиніть! – почувся розпачливий голос її спадкоємиці.

      На щастя, музиканти зрозуміли, що варто вступати знову і швидко розпочали новий вальс, порушивши незручну тишу. Шойману нічого іншого не залишалось, як відійти убік і пити своє вино.

      Спадкоємиця пані Танатович з винуватим виглядом підійшла до нього.

      – Пробачте, прошу вас, – сказала вона, – моя родичка вже в досить поважному віці і не завжди тямить, що говорить.

      – Пусте, – усміхнувся той, – я добре розумію такі речі. Я лікар… Мене звати Пауль Шойман.

      – Домініка Ліновська, – відповіла вона, – а пан справді лікар?

      Спадкоємиця чомусь перепитала з такою цікавістю, мовби Шойман виявився факіром або ковтачем ножів.

      Чоловік підтвердив.

      – А чим саме займаєтесь? – вирішила уточнити Домініка.

      – Лікую шкіру…

      – Як цікаво, пане Шоймане!

      Лікар по-дурному всміхнувся, гадки не маючи, що відповідати на такі слова. На щастя в залі несподівано залунали гучні оплески музикантам. Таким чином квартет урятував його вдруге за вечір.

      Час від часу прибував хтось новий, так само зустрічався зніяковілим поглядом з присутніми, брав бокал з вином і відходив убік. Більшість насправді добре знали одне одного і за інших обставин, десь посеред міста чи в якому-небудь локалі, радо б теревенили про все на світі. Але зараз кожен волів мовчки поглинати вино та рештки кисню, якого в цій залі ставало дедалі менше і вже відчувалась духота.

      Так, мабуть, випадково зустрічаються знайомі в лихварському будинку чи в борделі. Залишається тільки змовницьки кивнути один одному або стримано посміхнутись, тим самим домовившись про взаємну мовчанку. Звісно, ці заможні постояльці люксового «Брістолю» більше раділи тим, кого бачили вперше.

      Доктор Шойман упізнав президента Львова, Йосифа Нойманна, і директора оперети, Франца Геллера. Обидва були з сім’ями, а їхні дружини з маленькими стриженими песиками. Неподалік від них стояв директор львівської поліції Вільгельм Шехтель. «Он які люди тікають, – подумалось доктору, – а Нойманна і Шехтеля навіть не зупиняє те, що у Відні їх обох, найпевніше, заарештують. Причому, директора поліції чекатиме трибунал. Отже, справи у Львові дуже кепські…». Серед інших були також два його колишні пацієнти, яких він колись рятував від псоріазу: банкір