Небо над Віднем. Богдан Коломійчук

чутки?

      – Не читайте будапештських газет, – відповів Ніколаєв, – мабуть, за маніяка сприйняли когось із моїх сербів. А їм того тільки й треба. Менше людей від того тут вештається.

      – Так я й думав. На все добре, – попрощався Габор, і вони з Лайошем подалися до свого човна.

      Розділ IV

      Доктор Шойман з подивом дізнався, що за адресою, яка була вказана на візитці Цахера, знаходилась психіатрична лікарня. «Той сучий син вирішив пожартувати зі мною», – промайнула в нього думка. Все це справі скидалося на невдалий жарт, і мозок почав істерично наказувати Шойману повертатись назад, проте тіло його не послухало. Невдовзі мозок почав благати, але доктор не зрушив з місця ані на крок. Зрештою, куди йому було повертатись? Назад до панічного міста? У свій духітливий кабінет, в якому тхнуло страхом і безнадією? До того ж завтра там будуть інші люди… За сьогодні доктор Шойман встиг завершити всі свої справи, спакувавши з нечуваною швидкістю найнеобхідніше в дві валізи і навіть не попрощавшись, як слід, зі своєю вірною Клавдією, котра служила йому чесно і віддано багато років.

      Доктор Шойман наказав мозку заткатися і, стиснувши в спітнілих руках свої валізи, рушив до головного входу. Ніхто не стеріг відчинену браму, та й уздовж дубової алеї йому не трапилось ані душі. Лише коли доктор минав сухий покинутий фонтан, десь над головою голосно каркнув ворон. Шойман підскочив на місці.

      – Verdammt noch mal![1] – від несподіванки викрикнув він.

      Потім звів очі догори і люто додав:

      – Vepriss dich!..[2]

      – Докторе Шоймане? – раптом почулося звідкілясь.

      Віденець підскочив удруге, але цього разу стримався від лайки.

      На сходах перед дверима лікарні він розгледів Цахера.

      – Ви спізнюєтесь, докторе, – знервовано промовив той, – швидше, в нас мало часу!

      Шойман видихнув з полегшенням і поспішив до нього. Цахер зустрів того палючим поглядом. Шкіра на його обличчі натягнулася так, що здавалось от-от трісне, а жувальні м’язи сердито сіпалися.

      – Ми домовились на десяту, пане докторе, – нагадав Цахер, – а зараз майже пів на одинацяту.

      – Пробачте, я…

      «Сумнівався до останньої миті», – хотів сказати Шойман, але вчасно замовк.

      – Я не сподівався, що за цією адресою виявиться психіатрична лікарня, – промовив натомість він.

      – Ви хіба не львів’янин, чорт забирай?

      – Ні.

      – Гаразд, ходімо.

      Цахер потягнув до себе важезні двері і пропустив його в темний коридор.

      – Мені дивно, чесно кажучи… – промовив Шойман і знову замовк, дослухаючись до свого відлуння.

      – Що саме вам дивно? – запитав Цахер і, чиркнувши сірником, підніс вогонь до свого обличчя.

      Воно тепер було таким зловісним, що лікар продовжив не одразу.

      – Що саме вас дивує? – повторило це обличчя, вимовляючи роздільно кожен склад стримано-спокійним тоном, мовби його співрозмовником був псих.

      – Чому ви запросили мене в… «дурку»?…

      Цахер

1

Verdammt nochmal (нім.) – Якого дідька?

2

Vepriss dich! (нім.) – Йди в сраку!