Небо над Віднем. Богдан Коломійчук

їй-богу, мені далася китайська. А тут таке…

      Нависла ще одна незручна пауза, і Габор не знайшов нічого кращого, як знову наповнити склянки коньяком. Всі троє неквапно випили, в цей час думаючи, про що говорити далі. Продовжив розмову Дмітров:

      – Отже, про пана Ніколаєва…

      – Так, так, – з удаваною цікавістю озвалися двоє інших співрозмовників.

      – Пан посол не тільки майстерний гравець в шахи, але й колекціонер шахових реліквій, – продовжив росіянин, – тут у нього зберігалася чудова колекція старовинних фігур та дошок, яку він збирав упродовж багатьох років. Більшість речей нам вдалося відправити до Петербурга, проте гордість колекції – шахова дошка великого індійського правителя Самудрапупти…

      – Самудрагупти, – виправив його Лайош.

      – Так, так, – посміхнувся росіянин, – отже, ви розумієте, про що йдеться. Шахова дошка Самудрагупти досі в Будапешті і, схоже, вивезти її звідси в нас немає жодного шансу.

      Шахісти перезирнулися. Обидва чули про унікальні давньоіндійські шахи Самудрагупти, які рік тому продали з аукціону невідомому колекціонерові. Цим невідомим, виявляється, був російський посол.

      – А чому не можете вивезти шахи в Росію? – запитав Габор.

      – Ви все зрозумієте, коли їх побачите, – відповів Дмітров.

      В чоловіків перехопило подих.

      – Ми їх побачимо? – з недовірою промовив Лайош.

      Росіянин кивнув.

      – Скажу більше, – додав він, – якщо ви згодитесь, ці шахи будуть вашими, оскільки пан Ніколаєв не бажає продавати цю безцінну реліквію, а хоче передати її в руки справжніх поціновувачів шахового мистецтва.

      Його співрозмовники зовсім заніміли від здивування і тільки мовчки витріщалися на Дмітрова, шукаючи в його поведінці ознаки божевілля. Той, врешті, сам ухопив пляшку і чесно поділив залишки коньяку між трьома склянками. Угорці й не думали пити.

      – Ви жартуєте, пане Дмітров? – прийшов до тями Габор.

      – Аж ніяк, – запевнив росіянин. Після третьої склянки в нього почав заплітатись язик. – Я справді пропоную вам шахи Самудрагупти, інакше, в кращому випадку, їх конфіскує поліція. А серед них мало цінителів старовини.

      – Що потрібно від нас? – запитав Лайош.

      – Нічого, – посміхнувся Дмітров, – просто заберіть їх сьогодні ввечері.

      – Звідки?

      – З острова Маргіт о десятій вечора. Зустрінемось на руїнах монастиря. Знаєте, де вони?

      – Звісно, – відповів Габор.

      – От і домовились. Тільки попереджаю: якщо з вами прийде ще хтось, наша домовленість втратить чинність. Шахи Самудрапупти – занадто цінна реліквія, і нам не потрібні зайві свідки…

      – Безперечно, – погодились ті.

      Між тим, кельнер знову приніс йому гуляш та випічку і завбачливо залишився сторожити їжу. Дмітров прицмокнув язиком і, перепросивши у співрозмовників, подався вечеряти, сам вочевидь побоюючись, що мадярських голубів не зупинить навіть сторож.

      – Самудрагупти, – вдруге наостанок виправив Лайош, але росіянин вже його не чув.

      Кілька