Небо над Віднем. Богдан Коломійчук

острова Маргіт вони більше не промовили ані слова. Вечірній Будапешт потроху засинав і мерехтів рясними вогнями, від яких по темній воді тягнулися довгі перелиски. Здавалося, що темний небесний купол, всіяний коштовними угорськими зорями, – це всього лишень віддзеркалення набережної Дунаю. Звісно, значно приємніше було споглядати цю післязахідну красу, аніж обговорювати річкового маніяка…

      Приставши до берега, чоловіки прив’язали човен і погасили ліхтар на кормі. Була вже майже десята, отже вони мусили поспішати. Габор дістав з кишені електричний ліхтар і, освітлюючи ним шлях, першим подався у глиб острова. Лайош поспіхом рушив за ним, намагаючись не відставати. За чверть години чоловіки були на місці. Якраз вчасно, бо ліхтар Габора погас, вимагаючи перепочинку.

      Дмітров чекав їх, сидячи на уламках старої монастирської стіни. Втім росіянин був не сам: поруч з ним стовбичило ще двоє невідомих типів. Прибулі зупинились, і Габор першим ділом намацав у своїй кишені револьвер та зняв його з запобіжника.

      – Сміливіше, – стиха підбадьорив він Лайоша, – ви ж знаєте, я відмінно стріляю.

      Помітивши їх, Дмітров звівся на рівні ноги.

      – Радий, що ви прийшли, – сказав він, – не лякайтеся! Це мої сербські друзі. Вони нас будуть охороняти…

      Двоє типів кивнули і відступили на кілька кроків.

      – Ви принесли шахи? – перечекавши паузу, запитав Лайош.

      Росіянин похитав головою.

      – Ні, я з собою їх не маю.

      Габор повільно витягнув з кишені револьвер.

      – Вам видно, що в мене в руці, пане Дмітров? – запитав він.

      – Ні, але смію припустити, що зброя, – відповів той, – сховайте її назад. Повірте, я не маю наміру вас одурити. Як і всім нечисленним росіянам в Будапешті, мені зараз найменше хочеться конфлікту з угорцями. І тут ви мені точно повірите…

      Габор опустив револьвера. Між тим до них підійшов ще один чоловік у короткому плащі. Серпневий вечір справді вдався прохолодним.

      – Шахи я не приніс тому, що вони мені не належать, – пояснив Дмітров, – ця реліквія – власність пана Ніколаєва…

      – Ця реліквія вже ваша, панове, – втрутився чоловік у плащі.

      Очевидно, перед ними був російський посол. Чоловік простягнув їм невелику валізу.

      – А це те, що я не можу, на жаль, відправити в Росію, оскільки всі мої відправлення ретельно перевіряє поліція, – додав він, – про аукціон, як говорив, мабуть, пан Дмітров, також не може бути й мови…

      – Ви могли б відвезти ці шахи особисто, – зауважив Лайош.

      Чоловіки все ще не наважувались прийняти подарунок.

      – Річ у тім, що я не збираюся повертатись до Петербурга, – відповів посол, – я хотів би залишитися в Європі як приватна особа. Хоч в Будапешті мені тепер також не місце. Переїду деінде… То що, панове, ви заберете в мене цю тисячолітню дрібничку? Бо якщо ні, то я…

      – Звісно заберемо, – палко промовив Габор, проте так і залишився стояти на місці. Йому хотілося розгледіти сербів, але ті зовсім розчинились в темряві.

      – Давайте я запропоную вам партію, – несподівано сказав посол, – зізнаюсь,