Лора. Історія одного божевілля. Дарина Гнатко

Та все марно. Сара полисне вогняним своїм, темним оком, кине матері у вічі, що ніколи такого не буде, й втечеться до Войтовичів, до дядечка-любчика, котрого чи не батьком звиклася вважати, й Войтович завжди захищав дівчину від нападання її матері, прихищав у своєму домі й, видається, що повністю поділяв думку Сари стосовно дозволеності стосунків з Вакульським.

      А місто продовжувало гудітися.

      Тепер уже засуджували не одну лиш Сару за те, що руйнувала вона родину, так відверто кинувшись до обіймів одруженого чоловіка, а разом з нею й дядечка її заможного, котрий дозволяв зустрічі тих двох коханців під дахом свого дому.

      Потім сталося те, чого ніхто не очікував.

      Пані Марія Данилівна Вакульська, перебуваючи на шостому місяці своєї чергової важкості, не витримала сорому, образи та болю й спробувала вчинити самогубство, випивши отрути.

      Вакульську врятували.

      А дитя, народившись передчасно, померло.

      Й смерть та наче отямила сп’янілого пристрастю Вакульського.

      Він обірвав усі свої стосунки з Сарочкою Войтович, став більше часу вділяти кволій, ледь живій дружині, уникаючи всердно зустрічей з палкою юною коханкою, котра від охолодження його, видавалося, що останні краплини розуму й сорому втратила й приходила до суду, прохаючи його про зустріч. І біля будинку могла, мов той вірний вартовий, годинами чекати на його повернення. Вона відчайно благала не кидати її… Та Вакульський був геть невблаганним – дружина грозилася знову заподіяти собі самогубство, а то ж могло так негативно відобразитися на його посаді… До того ж пристрасть у пана Вакульського вже минулася, він почав прохолонятися до чарівної Сарочки й кидати дружину не мав намірення.

      Сара мусила вертати до матері.

      Мусила вислуховувати безкінечні й невтомні дорікання Розалії Войтович-Завгородньої, терпіти їх… Заробилася геть млявою та апатичною, тихою та невзнаною, мовби перетворилася на тінь себе колишньої – такої яскравої, веселої та рухливої. З будинку не виходила в місто – лиш до садка.

      А потім Войтович приніс дружині й доньці несподівану звістку.

      – Сарочка у надії!

      Сарочка, котрій лиш шістнадцять, у надії!

      Тітка Розалія тоді була ледь не померла від серцевого нападу. Такого вже вона коли й очікувала потайки від усіх, та гоновила від себе думки об тім, мов собак неприпнутих від воріт. Сару було вирішено негайно ж вислати до Білгородської губернії, де в тихому, скромному й затишному маєтку мешкала тітка пані Розалії.

      Сара погодилася, не виказавши особливого супротиву.

      Все такою ж апатичною й мов неживою відбула вона до маєтку Антонове в далекій Білгородській губернії, до незнайомої літньої родички. Войтович час від часу отримував від небоги листи, у котрих вона жалкувалася дядечку-любчику на те, як важко носити їй дитину, котра була небажаною навіть для неї. Дитину, котру відразу по народженню мали віддати в родину бездітного військового – родичка вже про все домовилася. Родичку ж ту вдовицю Сара описувала не інакше, як постійно набундюченою й усім невдоволеною бабою,