Лора. Історія одного божевілля. Дарина Гнатко

не зустрічалася декілька років. Сара, своєю чергою, мовчки та пильно роздивлялася її саму. Для Лори в її стані було важко зрозуміти, чи змінилася кузина, вона тільки бачила перед собою елегантну й гарну пані з карими очима, зодягнену в чорну строгу сукню й темний капелюшок.

      Сара заговорила першою:

      – Яке горе! Бідний мій дядечко…

      Й заходилася плакати… Сльози легко та вільно викочувалися з її темних очей, одна за одною, а потім потеклися струмком, омиваючи її дещо смагляві щоки, й Лора дивилася на ті сльози кузини майже заздрісно.

      Вона теж хотіла, дуже хотіла заплакати…

      Але не могла.

      Сара раптом кинула на неї гострий погляд.

      – Ти виглядаєш такою спокійною… Й зовсім незаплаканою.

      Лора здригнулася.

      – Я не можу плакати…

      – Звісно ж, звісно, – з досить незрозумілим виразом протягнула Сара.

      Вона повільно пройшлася вітальнею, навіть і поруху не роблячи, аби обійняти напівосиротілу кузину після тривалої розлуки. Та Лора й не потребувала її обіймів. Сара зупинилася перед великим портретом молодого подружжя Войтовичів, на котрому мама видавалася Лорі особливо, незрівнянно чарівною. Постояла в мовчанці хвилину або ж більше, а потім знову заскімлила:

      – Бідний мій дядечко… Пригрів біля себе вбивцю…

      Лора обпекла її поглядом темно-синіх очей.

      – Не смій називати мою маму вбивцею!

      Сара призро покривила повновиді вуста.

      – Але ж я правду проказую.

      – Моя мама не вбивця!

      Кинувши на неї не зовсім зрозумілий погляд, Сара все ж вирішила не сперечатися, тільки плечима перенизала й знову повільно пройшлася вітальнею, й довга спідниця її сукні гарно погойдувалася при кожнім її кроці. Лора теж мовчала, спостерігаючи за кузиною з почуттям неприязні, котре все більш посилювалося… Вона не могла, як не намагалася ще з дитинства, вишукати в собі чогось теплого до кузини. Й відчувала, що ця неприязнь була взаємною.

      Нарешті Сара обернула до неї сповнене рішучості лице.

      – Гаразд, коли ти не хочеш того визнавати, в чім твоя мати дала зізнання, назвавши себе вбивцею мого дядечка, то я не буду наполягатися. Зрештою, я прийшла сюди по інше і маю до тебе важливу розмову, Лоро…

      Дівчина поглянула невдоволено.

      – Я втомилася, Саро…

      Та ледь помітно покривила лице.

      – Розумію, але ти все ж маєш мене вислухати… Я раніше змовчувала, тому що не мала бажання сваритися з дядечком, але зараз… Він помер, і я чомусь певна у тім, що у своїм заповіті він зоставив тебе єдиною своєю спадкоємицею, що я вважаю вкрай несправедливим. Це спадок не лише твого батька, а й діда Романа, і він має бути поділений між нами двома, ми жінки…

      Лора поморщилася.

      – Саро, зупинися… Нашу родину спіткало таке несподіване горе, й мені трапилося пережити чи не найжахливішу ніч у своєму житті… А ти прийшла говорити про такі речі зараз, коли таткове тіло ще навіть не охололося…

      Сара палахнула