Мертва зона. Стивен Кинг

ковзнули сльози, і вперше – але не востаннє – зрозуміла, що бажає Джонні померти і знайти спокій. Частина її збурилася від такої жахливої думки, але та не зникла.

      – Я хочу вам усього найкращого, – сказала Сара.

      – Я знаю, Саро. Ми теж зичимо тобі найкращого. Ти писатимеш?

      – Аякже.

      – І приїзди навідай нас, як зможеш. Павнел не так далеко. – Він повагався. – Схоже, Джонні вибрав собі правильну дівчину. Усе було доволі серйозно, га?

      – Так, – сказала Сара. Сльози не зупинялись, і той минулий час дієслова теж не пролетів повз її вуха. – Так і було.

      – Бувай, люба.

      – Бувайте, Гербе.

      Вона поклала слухавку, потримала її секунду-дві, а тоді набрала номер лікарні й спитала про Джонні. Змін не було. Вона подякувала медсестрі з інтенсивної терапії й заходилася сновигати квартирою. Подумала, як Бог посилає цілий флот летючих тарілок, щоб підібрати вірних і підкинути до Оріона. Виглядало все так само логічно, як і те, що Бог здурів, покалічив Джонні Смітові мозок і поклав його в кому, котра, певно, ніколи не закінчиться – хіба що його несподіваною смертю.

      Їй треба було перевірити купу учнівських творів. Вона заварила чаю і сіла за них. Якщо й можна виділити одну мить, коли Сара Брекнелл знову взяла повіддя свого життя після Джонні в руки, то була вона.

      Розділ четвертий

      Убивця був гладенький.

      Він сидів на лавці в міському парку коло відкритої сцени, курив «мальборо» й мугикав пісню з «Білого альбому» «The Beatles»: «You don’t know how lucky you are, boy, back in the, back in the, back in the USSR…»

      Він ще не був убивцею по-справжньому. Але воно, вбивство, сиділо в його думках уже давно. Свербіло, свербіло йому, але не лютувало. Він почувався доволі оптимістично. Час правильний. Не треба перейматися, що тебе впіймають. Не треба перейматися про прищіпку. Бо він гладенький.

      З неба почав сипати сніжок. Було 12 листопада 1970 року, і за сто шістдесят миль на північний схід від цього мейнського містечка середньої величини безпробудно спав Джон Сміт.

      Убивця просканував парк – міський вигін, як його любили називати туристи, що приїздили в Касл-Рок і Озерний край. Але зараз туристів не було. Вигін, що був таким зеленим улітку, зараз пожовтів, полисів, помер. Він чекав, доки зима пристойно вкриє його тіло. Плетена сітка, що ловила м’ячі за базою дитячого бейсбольного майданчика, показувала свої іржаві ромби на тлі білого неба. Музична сцена просила свіжого шару фарби.

      Декорації депресивні, але вбивця не був пригнічений. Радість охопила його майже як манія. Ступні хотіли тупати, пальці – клацати. Цього разу він не відступиться.

      Він розчавив недопалок каблуком черевика й негайно запалив наступну цигарку. Глянув на годинник. 15:02. Він сидів і курив. Парком пройшло двоє хлопців, що перекидали один одному м’яча, але вони не бачили його, бо лавки стояли в низовині. Він вважав, що, коли погода тепліша, сюди приходили ночами гидкойоби. Він знав про гидкойобів усе, знав, що вони роблять. Мати розказала йому, та він і сам бачив.

      Думка