Мертва зона. Стивен Кинг

Бред Френо, він другий рік учив у мене іспанську, він загинув, його дівчина померла вже вранці, Мері Тібо, я чула, що вона була в одному з класів Джонні, це жахливо, жахл…

      – Джонні! – Сара закричала в телефон. Її знову почало нудити. Долоні й ступні раптом похололи, як чотири могильні камені. – Що з Джонні?

      – Він у критичному стані, Саро. Дейв Пелсен вранці дзвонив до лікарні. Вони не чекають… ну, все дуже погано.

      Світ швидко сірішав. Енн говорила далі, але її голос став далеким і маленьким, як сказав е. е. каммінгс про чоловічка з надувними кульками. Різні образи збивалися в купу, плуталися, заступали один одного, ніщо не прояснювалося. Ярмаркове колесо. Дзеркальний лабіринт. Очі Джонні, дивно фіолетові, майже чорні. Його любе, непоказне лице в різкому ярмарковому світлі голих лампочок, протягнутих на електричному дроті.

      – Не Джонні, – сказала вона голосом далеким і маленьким, далеким і маленьким. – Ти помиляєшся. Коли він виходив звідси, з ним все було добре.

      А голос Енн повернувся, як відбита швидка подача, такий вражений і недовірливий, ніби ображений тим, що така річ могла статися з кимось її віку, з кимось молодим і повним життя.

      – Дейвові сказали, що він ніколи не прокинеться, навіть якщо переживе операцію. Їм доведеться оперувати, бо його голову… його голову…

      Невже вона збиралася сказати «розчавило»? Голову Джонні розчавило?

      Тоді Сара зомліла, можливо, щоб уникнути останнього, невідворотного слова, останнього жаху. Слухавка вискочила з її руки, і вона махом сіла посеред сірого світу, а тоді перекинулася набік, а слухавка хилиталася вперед і назад, описуючи дедалі меншу дугу, а з неї долинав голос Енн Страффорд:

      – Саро?.. Саро?.. Саро?

3

      Коли Сара дісталася до Медичного центру східного Мейну, була чверть на першу. Медсестра в реєстратурі глянула на біле виснажене обличчя, оцінила Сарину здатність прийняти правду і сказала, що Джон Сміт досі в операційній.

      – Дякую, – сказала Сара. Вона повернула праворуч замість ліворуч, опинилася в підсобці й мусила повертатися.

      Кімната очікування була оформлена в яскравих, соковитих кольорах, котрі тиснули на очі. В ній сиділо кілька людей, що дивилися в пом’яті журнали або в порожнечу. Від ліфтів підійшла сива жінка, віддала перепустку відвідувача подрузі й присіла. Подруга поцокала на високих підборах геть. Решта лишилася сидіти далі, чекаючи нагоди провідати батька, котрому видаляли жовчні камені, матір, яка намацала під груддю маленький кавалок три дні тому, друга, якого вдарило в груди невидимим молотом на пробіжці. Обличчя чекальників були дбайливо вкриті самовладанням. Тривогу змели з лиця кудись глибше, як бруд під килимок. Сара знову відчула, як наростає відчуття нереальності. Десь тихенько дзенькало. Пищали об підлогу підошви. З ним усе було гаразд, коли він виходив від неї. Думати, що він тепер лежить в одній з цих веж із цегли, у процесі помирання, було неможливо.

      Вона одразу впізнала серед них містера і місіс Сміт. Намагалася пригадати їхні імена, але на думку нічого не спало. Вони сиділи разом в глибині кімнати й, на відміну