Якщо кров тече. Стивен Кинг

завжди лежав на столику біля його улюбленого крісла, коли я приходив по обіді. Бог знає, скільком людям він дзвонив, але мене точно набирав чи не щовечора, коли хотів спитати те чи се про властивості свого нового надбання. Одного разу він сказав, що телефон схожий на старомодний письмовий стіл, повний маленьких шухлядок та гніздечок, які легко не помітити.

      Він знайшов більшість шухлядок і гніздечок самотужки (спираючись на численні джерела в інтернеті), але на початку я йому допомагав – можна сказати, сприяв його освіті. Коли він сказав, що його дратує метушлива ксилофонна мелодія, котра вмикалася щоразу, як йому хтось дзвонив, я змінив її на уривок з пісні Теммі Вайнет «Тримайся свого чоловіка». Містер Герріґен був у захваті. Я показав, як перевести телефон у тихий режим, щоб той не турбував його під час денної дрімоти, як ставити будильник і як записати повідомлення на випадок, коли йому не хотітиметься відповідати. (Його автовідповідач був взірцем стислості: «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним».) Він почав висмикувати дріт стаціонарного телефона, коли лягав поспати вдень, і я дедалі частіше помічав, що він не вмикає його назад. Він присилав мені текстові повідомлення, котрі десять років тому називалися «миттєвими». Він фотографував гриби в полі позаду будинку й пересилав електронною поштою, щоб ідентифікувати. Робив якісь помітки в «Записнику» й знаходив відео виступів улюблених виконавців кантрі.

      – Я вранці перевів цілу годину чудового літнього світлового дня, дивлячись виступ Джорджа Джонса, – сказав він мені пізніше того року з сумішшю сорому і якоїсь чудернацької гордості.

      Я спитав, чого він не візьме й не купить собі ноутбук. Він би тоді зміг робити все, чого навчився на телефоні, на більшому екрані й бачив би Портера Веґонера в усій його ювелірній красі. Містер Герріґен тільки похитав головою і засміявся.

      – Згинь, сатано. Ти наче навчив мене курити марихуану й насолоджуватися нею, а тепер кажеш: «Якщо сподобалася травичка, то героїн тобі точно зайде». Не думаю, Крейґу. Мені цього досить.

      І він приязно поплескав по телефону, наче то була яка маленька заснула тваринка. Наприклад, цуценя, котре нарешті привчилося робити свої справи надворі.

* * *

      Восени 2008 року ми читали «Загнаних коней стріляють, чи не так?», й одного дня містер Герріґен оголосив ранній фініш (сказавши, що всі ті танцювальні марафони дуже виснажливі), і ми пішли на кухню, де місіс Ґроґен залишила тарілку вівсяного печива. Містер Герріґен повільно ступав, спираючись на палиці. Я йшов позаду, сподіваючись, що встигну його підхопити, якщо він падатиме.

      Він присів, крехнувши й скривившись, і взяв одне печиво.

      – Золото, а не Една, – сказав він. – Люблю їх, вони завжди наводять у моїх кишках лад. Наллєш нам по склянці молока, га, Крейґу?

      Я заходився наливати й знову згадав про питання, яке постійно забував поставити.

      – Містере Герріґен, а чому ви переїхали сюди? Ви ж могли б жити будь-де.

      Він узяв молоко