Якщо кров тече. Стивен Кинг

не встигаю за думкою, – сказав я.

      – Подивися на все з такого боку. Якщо в тебе заведеться цуценя, ти навчиш його робити свої справи на вулиці, так?

      – Так.

      – А якби в тебе було не привчене до цього цуценя, ти ж не давав би йому ласощів за те, що воно нагидило у вітальні?

      – Звісно, що ні, – сказав я.

      Він кивнув.

      – Бо так би ти привчав його до поведінки, прямо протилежної бажаній. А коли мова про комерцію, Крейґу, більшість людей схожа на тих цуценят, яких треба привчити до правильних манер.

      Така концепція не подобалася мені тоді й не подобається зараз (я думаю, що принцип «покарання/винагорода» багато говорить про те, як містер Герріґен нажив свій статок), але я змовчав. Я побачив його по-новому. Він був наче старий дослідник у новій експедиції, і його розповіді заворожували. І я не думаю, що він по-справжньому намагався мене чогось навчити. Він вчився сам, і, як на людину на дев’ятому десятку, вчився швидко.

      – Безкоштовні зразки – це добре, але коли видаєш людям надто багато безкоштовного, нехай то буде одяг чи інформація, надалі вони вже чекатимуть саме цього. Як цуценята, що гидять на підлогу, а тоді дивляться тобі в очі й думають: «Це ти привчив мене до цього». Якби я був на місці «Волл-стріт Джорнал», чи «Таймс», чи навіть клятого «Рідерз Дайджеста»… мене б ця штукенція злякала. – Він знову підібрав айфон. Здавалося, він не може від нього відірватися. – Тут наче прорвало магістраль водогону, тільки з неї б’є не вода, а інформація. Я думав, що йдеться про простий телефон, але тепер розумію… або починаю розуміти…

      Він похитав головою, ніби щоб у ній прояснилося.

      – Крейґу, а що, як хтось із захищеною інформацією про нові ліки вирішить викласти отак результати досліджень, де їх зможе прочитати весь світ? Це коштуватиме «Апджойну» чи «Юніхему» мільйони доларів. Або, скажімо, якийсь невдоволений персонаж вирішить видати державні таємниці?

      – Хіба їх не арештують?

      – Можливо. Мабуть. Але зубну пасту до тюбика не повернеш, як то кажуть… ой-ой-ой. Ну, не зважай. Біжи краще додому, бо спізнишся на вечерю.

      – Уже йду.

      – Ще раз дякую за подарунок. Мабуть, я не сильно ним користуватимусь, але збираюся добре про нього подумати. Тобто настільки добре, наскільки зможу. Мої мізки вже не такі меткі, як колись.

      – Мені здається, й досі доволі меткі, – сказав я, і то не тому, що намагався підлеститися. А й справді: чому поруч із новинами й відео на ютьюбі не було реклами? Людям же довелось би на неї дивитися, хіба ні? – Крім того, мій тато завжди каже, що головне – це добрий намір.

      – Цей афоризм частіше звучить, ніж до нього прислухаються, – сказав він, а коли побачив мій спантеличений вираз, додав: – Не зважай. Побачимося завтра, Крейґу.

* * *

      Дорогою додому з пагорба я кóпав ногою купки останнього в тому році снігу й думав над його словами про те, що інтернет – це наче труба водогону, з якої замість води порскає інформація. Це було справедливо й про татів ноутбук, і про