Якщо кров тече. Стивен Кинг

або її мама нас туди підвозили) і цілувалися в задньому ряді. Слиняво й по-дитячому, що абсолютно нормально.

      Моя закоханість у міс Гарґенсен померла природною смертю, і це було добре, бо відкрило дорогу до дружби. Я іноді приносив на урок рослини, а в п’ятницю після школи допомагав прибирати лабораторію, в якій також проходили уроки хімії іншого класу.

      В один з таких днів я спитав, чи вірить вона в привидів.

      – Мабуть, скоріше не вірите, ви ж бо вчена і все таке, – сказав я.

      Вона засміялася.

      – Я вчителька, а не вчена.

      – Ви розумієте, що я хотів сказати.

      – Мабуть, але я все одно справна католичка. Це значить, що я вірю в Бога, ангелів і світ духів. Не впевнена про екзорцизм і одержимість демонами, бо це якось екзотично, але привиди… Скажімо так: журі ще не оголосило вердикту. Я б точно ніколи не пішла на спіритичний сеанс і не гралася б з дошкою уїджі.

      – Чому ні?

      Ми саме вимивали раковини – робили те, про що юні хіміки наприкінці тижня повинні були подбати самі, але майже ніколи цього не робили. Міс Гарґенсен зупинилась і усміхнулася. Можливо, трохи збентежено.

      – Науковці не огороджені від забобонів, Крейґу. Я вважаю, що не слід гратися з тим, чого не розумієш. Моя бабця казала, що не слід гукати, якщо не хочеш почути відповідь. Мені це завжди здавалося доброю порадою. А чого ти питаєш?

      Я не збирався говорити, що й досі думаю про Кенні.

      – Сам я методист, і ми говоримо про Святого Духа. А духи ж в оповідях різні бувають. Мабуть, я задумався через це.

      – Ну, якщо інші духи існують, – сказала вона, – то вони точно не всі святі.

* * *

      Я й далі хотів стати письменником, хоч амбітні поривання писати для кінематографа вщухли. Мені час від часу пригадувався жарт містера Герріґена про сценариста і старлетку, і він завжди успішно накривав брезентом мої фантазії про шоубізнес.

      Тато подарував мені на Різдво ноутбук, і я почав писати оповідання. Рядки в них були непогані, але в оповіданні рядки ще й мають складатися в одне ціле, а мої не складалися. Наступного року голова кафедри мови й літератури залучив мене редагувати шкільну газету, і я підхопив вірус журналістики, котрий поки що з мене не вивітрився. І не думаю, що колись вивітриться. Я вірю, що коли знаходиш своє місце, то щось у тобі клацає і стає на місце, але не в голові, а в душі. Це можна ігнорувати, але навіщо?

      Я почав надолужувати в зрості, а на третьому році показав Венді, що так, у мене є захист (саму купівлю презервативів провів Убер), і ми позбулися незайманості. Я випустився третім у своєму році (усього зі 142 учнів, але все одно), і тато купив мені «тойоту-короллу» (вживану, але все одно). Мене прийняли до Емерсона, одного з найкращих коледжів країни для тих, хто прагне стати журналістом, і закладаюся, що вони дали б мені принаймні часткову стипендію, але завдяки містеру Герріґену вона не була потрібна – як мені поталанило.

      Між чотирнадцятьма і вісімнадцятьма роками трапилося кілька типово підліткових