Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану. Олексій Кононенко

ледь сходив він з коня, обіймала, щоб не думав, не згадував, що немає у нього ні сина, ні доньки. Ось і зараз Агаюнус вийшла зустрічати його, та зупинилася, – сидить за спиною Ґероґли страшна стара баба, схожа на стару мавпу.

      – Гей, Ґероґли, кого ти привіз?

      – О, Агаюнус, я привіз тобі бабусю-помічницю.

      – Та пропади ти пропадом і ця бабуся разом з тобою. Відвези стару туди, де ти її підібрав. За дев'ять денних переходів відвези і кинь її там! Або ще далі відвези – за велику гору і кинь її за горою! Набий її одяг камінням і кинь її в море. Бридке обличчя у цієї старої, Ґероґли. Загибеллю загрожує вона тобі або твоєму Ґир-ату…

      – Так, недарма, видно, кажуть, що у жінки волосся довге, а розум короткий. Ну яке зло може заподіяти ця стара!

      – Чини як знаєш, але на жіночу половину я її не пущу. Веди її, Ґероґли, куди хочеш!

      Розсердився Ґероґли.

      – Добре, можеш не турбуватися про неї, ми самі потурбуємося, – відповів він і повів стару за собою, поселив її в комірчині у мейхані,[30] туди і посилав їй харч.

      Коли Ґероґли бенкетував з джигітами, а потім, захмелівши, засинав, стара не гаяла часу – піде в степ, принесе оберемок соковитої трави, кине коневі, а сама хутчіш повертається. Минув місяць – і вона вже без остраху давала траву коневі; минув другий місяць – і кінь дав їй погладити себе; третій місяць пройшов, і вона зовсім приручила коня.

      Якось стара розсідлала коня, а потім знову осідлала його. Осміліла, скочила в сідло і, наче відьма, проскакала по стайні… Прив'язала коня, повернулася в свою комірчину і подумала: «Ну ось, я вже можу сісти на коня верхи. Та якщо не придумаю яку-небудь хитрість, мені його не вивести». І почала чаклувати…

      Раптом занеміг Ґероґли, а з ним і його джигіти. Хвороба не залишала їх ні на третій день, ні на четвертий.

      – Гей, джигіти! Покличте стару. Здається мені, що знається вона на знахарстві – була у неї сумка хейкель,[31] – велів Ґероґли.

      Покликали стару.

      – Ох, бабуню, здолала нас неміч. Голова болить. Не проходить хвороба. Чи не знаєшся ти на знахарстві?

      – Ой, синку! На чому я тільки не знаюся, скажи мені… А ти полишив мене у холодній комірчині.

      – Вилікуй якнайшвидше нас, бабуню!

      – Зараз я прочитаю вашу долю, сину мій, – відповідала стара і зняла з себе сумку хейкель. Прошепотіла, погортала сторінки книги ворожінь і питає: – Минулого місяця довелося вам проїжджати через кладовище, сину мій?

      А Ґероґли постійно проїжджав через кладовище.

      – Проїздив, – відповів він.

      – Ось ваші голови і вразила тоді хвороба гайсар.[32] Коли на самому початку хворобу лікувати – можна зцілити, сину мій, а не почати – загинете.

      – Хворобу ти розпізнала, бабусю. А чи в силах ти зцілити нас від неї?

      – Хто хворобу розпізнав, сину мій, той від неї і зцілить. Є у мене одні ліки. Як вип'єте їх, так здорові і будете.

      Вирушаючи в дорогу, заховала стара в одязі своєму склянку сонного зілля. Ось цього зілля в піалі вона і подала спочатку Ґероґли, потім Овезу дала і

30

Мейхана (майхану) – приміщення для бенкетів, частувань.

31

Хейкель – шкіряна сумка з молитовником.

32

Гайсар – придумана назва хвороби.