.

в одну мить.

      «Ну?» – спитав о. Захарій, відчуваючи вагання юнака.

      «Він вже запрошений куди-інде на вакації, – відповів за нього батько. – В гори, до одинокої його сестри, тітки своєї».

      «Як?» – спитав о. Захарій, уражений відповіддю, не окриваючи своєї обіди з відповіді.

      «Жаль, – обізвався. Але відтак похопився і додав живо: – Та коли вже так, що не маю щастя зробити вам цього літа приємности, як бажав з щирої душі, то прошу в які-небудь свята – до нас. Ви лише напишіть, а я вишлю коні. Впрочім, – додав, усміхаючись добродушно, – по цих вакаціях наступлять ще і другі. Матура, чи не так?»

      «Так. Нарік. По матурі нарік».

      Нарік він, Юліян, з Едвардом Ґанґом, будуть матурувати, то потім – «може».

      «Може, може…» – підтвердив батько.

      «От і бачите!» – скрикнув врадувано душпастир, і з його симпатичного обличчя засіяло щирим вдоволенням.

      Юліян виглянув через вікно. «Так вже скорше, – сказав. Його погляд промайнув мимоходом по дівчатку, і він ще додав: – Але хто там може ще знати, що до того часу може ще бути».

      «Звичайно. Рік довгий, але і Господь добрий», – відповів о. Захарій.

      «Так», – притакнув юнак і з тим словом взяв подану руку душпастиря і вклонився. О. Захарій відітхнув з повних грудей і попрощався.

      На молоду Еву, здавалося, не звертав ніхто уваги. Вона була сильно збентежена і чулася не відповідно трактованою. Її щоки горіли, в горлі добирався плач і ледве панувала над собою. Лиш коли відходили, і батько, і син випроваджували духовного отця поза двері на вулицю, вона оглянулася раз і простягнула поза спину руку. Чи на прощання… чи на подяку? Вона замикала і отверала її, як маленькі діти, коли домагаються чого.

      До кого?

      Ніхто, здається, цього не помітив, і ніхто не діткнувся тієї дрібної, делікатної руки. Юліян, ідучи за нею, заслонив її своєю стрункою постаттю, дивився понад нею, а відтак спочили його погляди в глиб улиці.

      Очі молодої Еви заповнилися слізьми.

* * *

      Наколи вернув до кімнати, звернувся впрост до своєї сестри, що ще сиділа при столі і працювала. Через хвильку глядів мовчки на ню. Вона так само мовчала.

      «Не мило мені все те», – сказав і вслід за тим скривив своє гарне лице на гримасу, закопиливши спідну губу зневажливо.

      «Що ж маєш інше робити, братику?».

      Він не відповів. Опускаючи робітню, почав свистіти.

* * *

      «Тобі припала сьогодні велика честь, сину», – заговорила мати, звертаючись від якогось заняття до сина, коли сей увійшов годину пізніше до неї.

      «Через що?»

      «Ну, я думаю через о. Захарія. Батько ним цілком захоплений».

      Юліян здвигнув байдужно плечима.

      «Він зробив з малої афери цілу епопею», – відповів нетерпеливо. Вона поглянула мовчки на него. Не зрозуміла його. З’явився тоді блідий, як смерть, з закривавленою… страшною рукою, хромаючи з затисненими зубами… що її серце, на той вид, в грудях застило, і говорить про якусь малу «аферу».

      Але