Мюнхен. Роберт Харрис

було десь сім абзаців, деякі великі. Загальний тон був войовничим: чехи зволікають, їхні заперечення проти негайної окупації німцями Судетів мають надуманий характер і взагалі Прага намагається «розпалити загальну війну». Останнє речення, яким так пишався Вайцзеккер, не давало особливої надії на мир:

      Лишаю на Ваш розсуд, чи у світлі вказаних фактів Ви вважатимете за доцільне докладати зусиль, за які я Вам ще раз щиро дякую, аби спонукати уряд в Празі ухвалити розумне рішення в останню хвилину.

      У кінці друкованого на машинці листа – недбалий підпис Адольф Гітлер.

      До кабінету Вайцзеккера Хартманн дістався тієї миті, коли фрау Вінтер усе замикала, збираючись додому. На ній був модний капелюшок з широкими крисами. Вона здивовано витріщилася на Пауля:

      – Гер Хартманн? Статс-секретар досі в канцелярії.

      – Знаю. Мені незручно просити вас… я б не просив, якби це не було так важливо.

      – Про що?

      – Не могли б ви швиденько зробити копію цього документа?

      Він показав їй листа з підписом. Очі в неї розширилися. Вона зиркнула ліворуч і праворуч по коридору, повернулася, відімкнула двері й увімкнула світло.

      Вона впоралася за п’ятнадцять хвилин. Хартманн стояв на варті в коридорі. Вона не промовила ні слова, поки не закінчила.

      – Схоже, він має твердий намір почати війну, – сказала ніби між іншим, не відвертаючись від друкарської машинки.

      – Так. А англійці своєю чергою хочуть уникнути її. На жаль.

      – Ось. – Вона витягла з машинки останню сторінку. – Ідіть.

      Коридор ще був порожній. Пауль хутко пройшов увесь шлях назад і щойно дійшов до останнього прольоту сходів до вестибюля, як помітив фігуру в чорному мундирі СС, що поспішала до нього по мармуровій підлозі. Голова штурмбаннфюрера Зауера, працівника особистого кабінету Ріббентропа, була опущена; якусь мить Хартманн зважував можливість уникнути зустрічі, але Зауер підвів погляд й упізнав його. Есесівець здивувався.

      – Хартманн?

      Офіцер, який був приблизно ровесником Пауля, мав якесь знебарвлене обличчя, біляве волосся, бліду шкіру, ясно-блакитні очі.

      Не знаючи, що відповісти, Хартманн підкинув руку:

      – Хайль Гітлер!

      – Хайль Гітлер! – машинально відгукнувся Зауер. Але потім пильно подивився на співрозмовника. – Хіба вам не належить бути в британському посольстві?

      – Саме туди йду.

      Хартманн збіг по останніх східцях і поквапився до головного входу.

      Зауер навздогін йому гукнув:

      – Бога ради, Хартманне, не баріться! Доля рейху на кону…

      Пауль був уже на вулиці й віддалявся від будівлі. Йому ввижалося, ніби Зауер біжить за ним, окликає, вихоплює пістолет, наказує зупинитися й вивернути кишені, знаходить записник. Пауль наказав собі заспокоїтися. Він третій секретар Англійського департаменту, відповідальний, зокрема, за переклад. Наявність у нього копії офіційного листа британському прем’єр-міністрові,