Марго та сексот. Раїса Плотникова

з Валькою на ходу озираються… І раптом перед ними виріс звичайнісінький дерев’яний стовп з бетонною підпорою, а діти якраз на той момент оглянулись… І – бац! Врізались у стовп вони не на шаленій швидкості, але пляшка з лопухів вилетіла знатно – як ракета. Хрусь, здинь-бринь! І на асфальті – осколки скарбу. Лежать собі, виблискують і дратуються. Мрія про півтора пиріжка з вишнями на брата розсипалася скельцями.

      – Ех, Валь… Ну який же ти! Не виходить у тебе ні бе ні ме. Навіть пляшку не втримав! – почала вичитувати товариша Ксенька.

      – Та ми удвох в цей стовп врізалися! До того ж пляшка була щербатою, і продавщиця в нас могла й не прийняти її, – виправдовувався хлопчина.

      Черговий скандал міг би вкотре вклинитися різцем у стосунки героїв цієї оповіді, та робочий час першої зміни промислового міста добіг фінішу, і зі щільної вервечки робітничого люду, який розтікався вулицями, висковзнула знайома постать Ксенчиного батька.

      – Папка! – радісно вигукнуло дівча й кинулося назустріч високому чоловікові, одягнутому в широченні флотські штани і сорочку з куцими рукавами.

      Розкинуті чоловічі руки тільки одну мить тримали малу дзиґу біля грудей, бо вона лише вдихнула батьківський запах, чиргикнула своїм розпашілим обличчям об щетину його підборіддя і вже вислизнула рибиною на асфальт. Батько навіть не встиг словом обмовитися. А слово з нього йшло довго й важко. І хоче щось сказати, так хотінь не дає. Контузило його у сорок п’ятому перед самісінькою Прагою, тоді тільки встиг вісімнадцять своїх рочків ознаменувати медаллю «За отвагу». Більше нагород у нього не було.

      А нараз у нього було бажання сповістити своїй Ксеньці, що допоки вона мандрувала містом, до них приїхали родичі із берегів далекої Ками. Та хіба встигнеш рота відкрити, коли дитину вітром здуло…

      Чкурнувши дворищами, малі випередили батька й за кілька хвилин опинилися в своєму дворі. Вони ще зранку знали, що сьогодні Вальчин дід Прокіп після обіду не п’є, бо намірився жорна годувати. Так-так, навіть вночі, коли його вже сплутали й поволокли в коридор на витверезіння, крізь марення пияки проривалося:

      – Нє трож мєня, сукіни дєті! Мені завтра жорна кормить.

      Дивна річ, коли дід згадував війну і розгортав удома бойові дії, розмовляв російською, а коли повертався з війни на якусь коротку дещицю часу, переходив на любий всьому місту суржик.

      Ксенька й Валька влетіли в кособокий сарайчик, склепаний із трухлявих дощок, і кинулися до старих дореволюційних жорен, які уже терли зернину за зерниною на борошно. Дід Прокіп мовчки крутив верхній камінь спеціальним пристроєм, а нижній стояв непорушно і в жолобок сипалася ледь сірувата субстанція, яку важко було назвати борошном.

      Мішок із зерном стояв обабіч жорен. Ксенька взяла одну зернинку, спробувала її на зуб.

      – Тьху! Несмачно. І як із такого млинці печуть?!

      – Із такого млинці не печуть, – буркнув дід. – За третім разом мука стане білою, і з того вже можна буде