Марго та сексот. Раїса Плотникова

праворуч – пічурка з картоплею, буряком, морквою, капустою. Ксенька туди зазирала, коли хтось із родичів лазив по овочі, їй здавалося, що та яма нескінченна і там є дорога на той світ. Ну, може, як у казці про Котигорошка. Льох манив Ксеньку, але страх не пускав далі дерев’яного зрубу. Навіть коли туди спускалася бабуся чи мама, дівчинці здавалося, що вони йдуть в іншу країну і можуть не повернутися звідти. Тоді вона ставала край обрамлення і весь час озивалася:

      – Мам, а там дуже темно? Може, тобі ліхтарик треба?

      – Темно, але не дуже… То восени треба ліхтарик, – мамин голос звучав загадково: приглушено і так, ніби мамі хтось заважає розмовляти.

      Це лякало.

      – А там немає ніякої великої дірки? – питала Ксеня.

      – Якої ще дірки? Ну, пічурки є для картоплі…

      – Та ні… Великої дірки, у яку б людина пролізла?

      – Немає тут нічого такого, дитино. Я вже сто разів тобі казала, – заспокоювала мама.

      Але Ксеня все ж боялася і ледве витримувала ту муку, допоки рідні руки не подавали їй із льоху чи то торбинку з картоплею, чи то миску з солоними огірками, і мама нарешті поверталася у цей світ остаточно. Коли дерев’яна ляда лягала на згадану живу яму і провалля вже не дивилося на дівчинку чорним оком, не дихало своїм сирим подихом прямо в обличчя, мала зітхала з полегшенням.

      Далі піде мова про борщ і його поїдання. Біля східців під самісіньким єдиним вікном, яке виходило у двір, бо два інших – прямо на вулицю Леніна, стояв сірий стіл і вузенька лава. Бабуся стелила на той стіл трояндову клейонку і ставила на всяку трояндочку по мисці, із якої парував і пах звичайнісінький, але неперевершений червонястий борщ. До борщу вона давала або пір цибулі, або по пекучому зубку часнику, посеред столу ставила химерну скляну солянку в формі пеньочка з грибом. Допоки діти ходили мити руки прямо до так званої колонки, яка вгрузла в землю мало не по самого носа десь біля воріт, їх переслідував аромат страви. Ксенька навіть за ворота вибігала; а чи чути запах їхнього борщу на вулиці Леніна. І якщо хтось із перехожих, повівши кирпою в бік їхнього двору, казав:

      – О, тут десь борщ варять!

      – Це у нас. Уже зварили! – з радістю й гордістю повідомляла дівчинка й летіла кулею за стіл.

      Їли вони повільно, і, не дай боже, було сьорбати. Бабуся Марія вчила їх їсти культурно. Коли в тарілці лишалося реберце, завжди – одне-однісіньке, його можна було взяти за кісточку двома пальцями, але після трапези треба було знову бігти до води й ретельно мити руки. Якщо бабуся кудись відволікалася, Ксенька й Валька, стрельнувши одне в одного лукавими очима, наввипередки висьорбували борщ так, що чутно було й на хіднику вулиці Леніна. Але вони вже точно знали, що так можна їсти тільки удвох, а при людях – ні-ні… Бо є таке слово «естетика», і бабуся його просто обожнює. Сусіди позаочі недарма називають її буржуйкою, але то таке… Вони її чи то поважають, чи бояться, а Ксенька любить страшенно, бо бабуся, як і мама, читає їй казки. А без казок жити так сумно, так сумно… Краще слухати найсумнішу казку й плакати, ніж жити без казок.

      Після