Марго та сексот. Раїса Плотникова

якнайшвидше прорватися повз «загранотряд», тобто повз діда, до кімнати, у якій спали батько з мамою. Та дід стояв намертво, як сам казав, до останнього патрона, і гаркав:

      – Вперьод! За Родіну, за Сталина! Ложись, ложись! І ползком, ползком…

      За мить він уже й сам падав на підлогу і повз, важко сопучи поряд хлопців, збиваючи жужмом домоткану смугасту ряднину… Той із братів, хто опинявся скраю, плазував до дверей і щосили летів до батьків, щоб вони утихомирили діда. Та частіше утихомирення оберталося на стократ гучніший рейвах, який закінчувався насильницьким актом: діда зв’язували і тягли в сіни на стару зачовгану москвичку. Там він ще якийсь час гнув триповерхові словосполучення, проклинаючи фріців, а потім затихав і спав мертвецьким сном до обіду наступного дня.

      Кілька хвилин малі йшли мовчки. Невеселі думки іноді печуть і дитячі голови. Та все ж від сміху до сліз – чи навпаки – відстань у дитинстві значно коротша. І, дійшовши до знаменитої аптеки на розі Радянської та Леніна, вони пригальмували. От хто в місті не знає, що ту аптеку засновано з наказу самого Петра I, той не знає нічого, бо навіть Ксенька у свої шість рочків про те знає достеменно. Як не знати, коли в тій аптеці працює горбата, але дуже грамотна тьотя, а головною там – Белла Борисівна. І коли вони з Валькою йдуть по порошок від якоїсь чергової напасті, то, попри постійне велелюддя, устигають дізнатися щось цікавеньке. А ще вони знають, що всі трав’яні чаї тут із Берозоточі… Але зараз їм не до чаю, бо перед очима пиріжки з вишнями, які випікають у «Чайній», де працює Ксенина мамка. А «Чайна» якраз навпроти аптеки – теж на розі тих самісіньких вулиць, і в колоритному закладі ніколи не буває безлюдно, бо там продають не тільки пиріжки…

      Пузата діжка стоїть впритул до високого рундука і чекає, коли хтось почне накачувати штуковиною, схожою на насос, пиво на розлив. Іноді це робить сама мамка, та частіше, щоб прискорити процес, хтось із відвідувачів займається сумнівним видом спорту. От і сьогодні, щойно дітвора переступила поріг «Чайної», у очі кинувся дядечко, який підкачував подачу пива. А Ксенина мамка розливала питво в пузаті скляні келихи, даючи осісти шумовинню, щоб її ніхто не лаяв за торгівлю піною.

      – Мам, – крикнула Ксенька мало не з порога, – ми по пиріжки! Уже напекли?

      Матінка, яку звали Олею, поглянула на донечку, усміхаючись самими очима, – так уміла тільки вона – і мовчки кивнула головою на знак того, що пиріжки таки напекли.

      Наша парочка рушила до рундука поміж ще не дуже чисельного чоловічого гурту. Як правило, завсідниками цього закладу були переважно таки чоловіки. Безногий чолов’яга, зодягнений у вигорілу гімнастерку, сидів на дощечці з роликами-підшипниками замість коліс, а поруч нього на підлозі лежали дві дерев’янки з петлями для рук. Біля діжки управлявся вусань, не знімаючи плетеного кошика з плеча, що свідчило про його дрібноміщанську вдачу. Чоловіки перегукувалися.

      – Ти мені, браток, великий бокал візьмеш чи такий собі, аби відчепитися? У вас там у селі таки хоч дрібку легше. Харч