Марго та сексот. Раїса Плотникова

крихті від просфири і посилаючи до рота вже трохи зачерствілі, але смачнючі шматочки святої їжі.

      – А як же я тебе без гребінця розчешу? – розробляв стратегічний план Валька поміж жуванням.

      Чесно кажучи, він уже не вперше так-сяк заплітав Ксенчину худеньку ледь хвилясту косу, але без належного до такої справи гребінця ще жодного разу не доводилося.

      – А пальці у тебе є? – запитала Ксенька. І сама відповіла на очевидні питання: – Є! Розгребеш пальцями, наче гребінцем, і заплетеш, бо далі – я ні ногою.

      Валька важко зітхнув і, дожовуючи просфиру, заходився біля розкуйовдженого волосся. Спочатку він розплів кіску, і це ніяких протидій з боку його клієнтки не викликало, але коли він запустив у гривку пальці й потягнув руку вздовж чуприни, Ксенька запищала й заойкала на всю площу Кірова.

      – Ой-йо-йой! Ти мені голову так відірвеш! Що ти робиш?

      – Я ж казав тобі, що без гребінця нічого не вийде.

      – Нічого ти мені не казав. Ти просто хочеш, щоб я стала лисою.

      – Та нічого я не хочу! І заплітати твою мишачу косу – теж. Сама заплітайся!

      – От якби ж то уміла, зроду-віку тебе не попросила б…

      Вони якусь хвилину сиділи спинами одне до одного і мовчали, але Ксенька такого довгого німування не витримала:

      – Не дмися, як пузир на воді, а то лопнеш.

      – А ти не лопнеш?

      – Ой, Валь, оце ми з тобою тут сидимо і забули, що на нас дивиться Бог. Давай уже не будемо лаятися. Чи ти все ще думаєш, що Бога немає?

      – Я сумніваюся… Але той служитель мені сподобався. А тобі?

      – Спочатку я злякалася, але коли він так тихо говорив з нами, тоді вже трошки сподобався й мені. А як сказав тій чорній тітці, щоб дала нам по просфирці, то й зовсім… Пішли вже до базару, бо я щось не дуже наїлася. Ти мені хвоста зав’яжи лєнтою та й фсьо…

      Абияк загнуздавши дівчачу гривку пожмаканим атласним кісником, Валька повеселішав. І дітвора, взявшись за руки на знак примирення, з надією на пиріжок почимчикували під пильним наглядом Всевишнього до «Чайної», де працювала Ксенчина мама.

      Ці діти вже не були вкрай голодними, та й вкрай ситими теж не були. Вони могли загризти голод зеленими абрикосами чи такими ж яблуками, до чорноти замурзатися шовковицями, а ще можна було залізти на чиюсь чужу вишню, знайти там гульку бурштинового кольору, відколупати її руками чи й відгризти зубами від кори й кутуляти в роті тягучий глей, який прилипав до зубів, але вважався мало не делікатесом. Та пиріжок із «Чайної» – то справжнє свято для напівситого дитячого шлунку. І саме сьогодні Ксеніна мамка обіцяла їм таке торжество.

      Жарота поволі захоплювала малолюдне о такій порі місто в полон. Чимчикувати чи бігти – так як бігли ще нещодавно – вже не виникало ні потреби, ні бажання, і малеча пленталася, роззираючись на поодиноких перехожих та на одноповерхові будиночки вздовж вулиці Радянської. Ось уже добрели до перукарні. Круті східці з двох боків упиралися в двері із малесенькими віконечками, і звідтіль пахло одеколоном «Шипр». Валька сказав:

      – От