Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой. Стефан Цвейг

– чи не намагається ця бурхлива сповідь заховати за покаянними ударами в груди приховане визнання: в сповіді буває іноді деяка крикливість, майже завжди вона вказує на таємну слабкість. До основних таємниць сорому треба віднести також здатність людини охоче оголювати найжахливіше й найогидніше, але не мізерну рису характеру, яка виставляє її смішною. Страх перед іронічною посмішкою існує завжди й завжди є найнебезпечнішою спокусою для кожної автобіографії. Навіть такий перейнятий прагненням до істини автобіографії, як Жан Жак Руссо, з підозрілою ґрунтовністю викладе всі свої сексуальні збочення й буде щиро каятися в тому, що він, автор «Еміля», знаменитого трактату про виховання, дав своїм дітям загинути в притулку, а насправді за цим уявно героїчним визнанням ховається людяніше й важче зізнання – у нього, ймовірно, ніколи не було дітей, бо він нездатний був їх зачати. Толстой охочіше назве себе у своїй сповіді розпусником, розбійником, злодієм, зрадником, ніж хоч одним словом зізнається, що все своє життя не визнавав свого великого суперника Достоєвського й без великодушності ставився до нього. Сховатися за каяттям, замовчувати, зізнаючись, – це найспритніший, найбрехливіший трюк самообману в самозображенні. Готфрід Келлер одного разу зле позбиткувався над цим обхідним маневром всіх автобіографій: «Один зізнавався у всіх семи смертних гріхах і приховав, що в нього на лівій руці тільки чотири пальці, а другий описує й перераховує всі плями й родимі плями на своїй спині, але мовчить, як могила, про те, що лжесвідчення обтяжує його совість. Якщо я подібним чином порівняю їх усіх з їхньою правдивістю, яку вони вважали кристально чистою, я муситиму запитати себе: «Чи існує правдива людина, і чи може вона існувати?»

      Справді, вимагати від людини в її самозображенні (і взагалі) абсолютної правдивості було б так само безглуздо, як вимагати абсолютної справедливості, свободи й досконалості на земній кулі. Найпристрасніший намір, найрішучіша воля до правдивості в передачі фактів стає неможливою хоча б тому, що ми взагалі не маємо перевіреного органу істини, що ми, ще не почавши оповідання про себе, вже обдурені спогадами про справжні переживання. Бо наша пам’ять не схожа на бюрократично точну реєстратуру, де в надійно упакованих паперах історично вірно й незмінно – акт до акту – документально викладені всі діяння нашого життя; те, що ми називаємо пам’яттю, закладено в нашій крові й заливається її хвилями; це живий орган, що зазнає змін і перетворень, а не льодовик, не незмінний апарат для зберігання, в якому кожне почуття зберігало б свої основні властивості, свій природний аромат, свою колишню історичну форму. У цьому невпинному потоці, який ми поспішно стискаємо в одне слово, називаючи його пам’яттю, події рухаються, як гальки на дні струмка, шліфуючись одна об одну до невпізнаваності. Вони пристосовуються, вони пересуваються, вони в таємничій мімікрії набувають форми й кольору наших бажань. Нічого або майже нічого не залишається