Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой. Стефан Цвейг

допомоги знаків письма; каменя, поставленого над могилою, дошки, що незграбним клинописом прославляють забуті діяння, різьблення на корі дерев – цією мовою рельєфів говорять з нами крізь пустелю тисячоліть перші, що намагалися створити самозображення людей. Давно стали незбагненними діяння і незрозумілою мова поколінь, що перетворилися в прах; але вони незаперечно доводять наявність прагнення зобразити, зберегти себе і, вмираючи, залишити наступним поколінням слід свого єдиного й неповторного існування. Це ще не усвідомлене й тьмяне прагнення до самоувічнення – стихійний привід і початок кожного самозображення. Лише пізніше, через сотні й тисячі років, у більш свідомого покоління людство приєдналося до простого, неусвідомленого бажання індивідуальної потреби пізнати своє «я», витлумачити себе заради самопізнання: коротко кажучи, прагнення до самоспоглядання. Коли людина, за чудовими словами Августина[4], стає питанням для самої себе й починає шукати відповіді, якими вона може бути зобов’язана собі й тільки собі, вона, для більш ясного, більш наочного пізнання, розгортає перед собою свій життєвий шлях як карту. І не іншим хоче вона себе роз’яснити, а перш за все самій собі; тут починається роздвоєння шляху (і в наші дні помітне в кожній автобіографії) між зображенням життя або переживань, наочністю для інших або наочністю для себе, об’єктивно зовнішньою або суб’єктивно внутрішньою автобіографією, повідомленням іншим або ж повідомленням собі. Одна група тяжіє до гласності, і формулою для неї стає сповідь – сповідь у церкві або в книзі; інша – вважає за краще монолог і вдовольняється щоденником. Лише справді складні натури, подібні Гете, Стендалю, Толстому зважилися тут на повний синтез і увічнили себе в обох формах.

      Самоспоглядання – лише підготовчий крок, який ще не збуджує сумнівів: всякій істині легко залишатися правдивою, поки вона належить собі. Лише розпочавши її передання, починає художник мучитися; тоді тільки кожному, хто зображує себе, потрібен справжній героїзм правдивості. Поряд зі споконвічним непереборним прагненням до спілкування, яке змушує нас по-братерськи ділитися неповторністю нашої особистості, в людині живе й зворотне спонукання – настільки ж стихійне прагнення до збереження себе, до замовчування про себе; воно є продуктом сорому. Так само жінка, яку збентеження крові спонукає до готовності віддатися чоловікові тілом, водночас під дією інстинкту збереження почуття хоче оберегти себе, так в області духовного бажання висповідатися, довіритися світу бореться із сором’язливістю душі, що радить нам промовчати про потаємне. Наймарнославніший (і, головним чином, саме такий) не відчуває себе досконалим, яким він хотів би здаватися іншим; тому він хоче поховати з собою свої негарні таємниці, недоліки й свою дріб’язковість, разом з тим плекаючи бажання, щоб образ його жив серед людей. Отож сором є вічним ворогом щирої автобіографії; він улесливо намагається спокусити нас, уявити себе

4

Августин Блаженний (354—430) – християнський теолог і церковний діяч. Єпископ Гіппон (Північна Африка); родоначальник християнської філософії історії (твір. «Про град Божий»); «Земному граду» – державі він протиставляв містичне розуміння «божого града» – церкви. Розвинув вчення про благодать і приречення. Автобіографічна «Сповідь», що показує становлення особистості, відрізняється глибиною психологічного аналізу.