Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

не знав, на кого більше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слідом – мов пришитий до генеральських хвостиків…

      Генерал прочумав піщан перший.

      – Тепер уже ви не козаки, – сказав він, зібравши громаду. – Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої… За мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені Піски…

      – Як це? що це? з якої це речі??. – загула громада, як гуде море перед бурею.

      Мирін одрізнився од громадян. Виступив з лави, підійшов до генерала.

      – То це, – каже, – так?! Це вже й до нас руки простягаєте?… Уже й на вільні степи пора?… Помагайбі!.. А хіба там забули, який уговор мали? га?… забули??

      Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жидівська пика з пейсами… Люди поторопіли… Тихо… ніхто ні пари з уст… Генерал чув, як тіпалось серце в Мирона…

      А Мирін проказав ото генералові та до громадян:

      – А що, люди добрі? Не я вам казав? Не я вам пророкував?… Отже – радьте тепер!

      Селяни, як жуки, загули… «Не діжде! Довіку не діжде!.. Щоб ми робили?… щоб ми йому служили?… Не діждеш, ляше!!»

      Генерал не витерпів.

      – Молчать! – закричав він, ще й ногою тупнув.

      Жуки притихли… Посунулись назад трохи… Мирона не видно… Мирін під шарпанину десь дівся…

      А генерал, мов по команді, викрикує:

      – Земля моя!.. і ви мої!.. і все моє!!.

      – Брехали твого батька сини, та й ти з ними! – хтось йому зсередини.

      Як хто приском кинув на вельможного! Підскочив до лави, зацідив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку жида, що вже давно вертівся коло повозки; вскочив сам – і тільки курява встала…

      Крайній підвівся, покректав, підняв з землі шапку, почухав за ухом і обізвався до товариша:

      – Оце так!.. Оце поздоровкався!!!

      – Чом ти йому зубів не полічив? – загомоніли кругом, з усіх боків…

      – Еге… чом! Коли він – біси його батькові – не вздрів звідкіля і вихопився!..

      – Чому ж ти його хоч на повозку не підсадив? – жартує хтось зсередини.

      – Тому, що за твоєю спиною не ховався! – одказав з обидою крайній.

      – Зате ж він тебе й охрестив, що ти наперед лізеш!

      – Охрестив!!. о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справді – охрестив!.. – регоче громада.

      З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник.

      – Та буде вам! годі! – гукав чоловік з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. – Є чого реготатися!.. Кажіть краще: що робити?

      Регіт затих. Громада загомоніла:

      – Та ми й до Києва… ми й у столицю… ми до самої цариці!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?…

      Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще…

      – Чи не з’їздили б ви, Мироне, в столицю розвідати… Що це за причепа така звідтіля вирвалася? Чи не перепросили б там кого?

      – Щоб я їздив?