Название | Хіба ревуть воли, як ясла повні? |
---|---|
Автор произведения | Панас Мирний |
Жанр | Зарубежная классика |
Серия | Шкільна бібліотека української та світової літератури |
Издательство | Зарубежная классика |
Год выпуска | 0 |
isbn | 978-966-03-8809-3 |
Незабаром і вродились, як з землі виросли, великі рублені палати, аж у дванадцять горниць, з погребами під низом, з бляшаною покрівлею. Дивувались піщани, що така озія стоїть серед села, оторочилась їх низенькими хаточками. А палац справді виглядав далеко краще, ніж піщанська невеличка церковця. Оже вони ще більше – не то здивувалися, не то перелякалися, як увечері бородатий прикажчик ходив від хати до хати – загадував, щоб на завтра жінки були той палац мазати.
– Ой, горенько! Що ж то тепер буде?… – питали крізь сльози чоловіків жінки.
– Не що… Треба йти, щоб не було, бува, того, що Мотузці… – раїли чоловіки.
На завтра рано-рано, чуть зоря, жінки, заливаючись слізьми, прощалися з дітками, мов виходили в далеку дорогу, – перший раз потягли на панщину…
Швидко той палац і обмазали. А кацапи тим часом будували кухні, комори, сараї, стайню. Не тільки треба панам десь жити, – треба десь челядь містити, провізію складати, коней ставити… Треба поспішати, щоб довгобородому Потаповичу превосходительна й спасибі сказала!
Та й ганявся ж Потапович за тим спасибі! Кидався сюди й туди, сам бігав за тим і за другим, скрізь устрявав, всюди вештався, придивлявся, над робітниками крячкою висів… Здається, піщани не дбали так за своїм добром, як Потапович за генеральським. Таке йому смачне те генеральське спасибі!!
Ще генеральша в дорозі, а вже Потапович цілі Піски зганяє: муштрує «хохліков», як треба «гаспажу» зустрічати.
Аж ось – і сама приїхала…
Збіглись піщани – козаки й генералові – дивитись на неї, мов на яке диво. Кацапи порядкували. Козаків геть попрогонили. А генералових – чоловіків вистроїли в одну лаву; жінок – у другу; парубків – у третю; дівчат – у четверту, а малих діток – у п’яту. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом-сіллю… «Ось, мов, вельможна, – усе твоє добро припадає…» Потапович так і вчив, щоб сказали… «припадає до твоїх превосходительних ніг!»
Вийшли діди сиві без шапок, з хлібом-сіллю… Так батько та мати стрічають молодих, як ті вертаються з церкви. Генеральша за дорогу дуже втомилася, – сказала, що недужа, не прийняла ні хліба, ні солі… навіть не глянула на кумедію… Так і пішов заряд даром! Піщани тільки забачили свою «молоду» ззаду, – високу, суху, як в’ялу тараню, – коли вона вилазила з пишного ридвану та сунула у горниці, злягаючи на руки двох хороше зодягнених дівок…
Діти, два хлопчики – старшенькому літ, може, дванадцять, а меншому з десять, – повискакували за матір’ю з ридвану та й побігли між народ. Не глянули вони на старих дідів, минули чоловіків, жінок, парубків… Панські оченята зразу забігали по цвітучому садочку різних квіток, що виглядали з-за чорнявих дівочих голів…
Оглядівши дівчат, перебігли вони до хлоп’ячої лави. Хлоп’ята стояли без шапок, з низенько постриженими головами, з невеличкими оселедцями. Паничі запитали,