Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

присілки, села; де-где вже посеред села, й церква біліє, – ще здалека горить хрест на сонці…

      Так уродилося багато сіл і хуторів кругом Гетьманського. Де був колись бір – стало велике село Бірки; серед ярів та байраків, мов з землі виросли. Байраки – малі й великі; там, де колись на лощині вовки вили та лисиці нори рили, – красується село Вовча Долина. Тоді заснувалися й Піски.

      Отже, як не давно Піски настали, що вже почала вивітрюватись і людська пам’ять про їх настання, та людська пам’ять не сховала того: коли і як оселився в них захожий січовик Мирін Гудзь. Заховала тільки людська спомка, що цей Мирін був уже немолодий чоловік, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що він ще довго після того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю – воювання. «Воював, – казав він, – з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму – з звіром!» І дивись: скинув рушницю на плече та й потяг подовж поля – скільки оком взглянеш… Немає день, немає два, іноді й на третій не видно. А там – глянь! і несе шкур п’ять або шість вовчих.

      Отак Мирін доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набіг на свого звіра, що й його звоював. І ніхто другий звір той, як Марина Зайцівна, з піщанських-таки хуторів козача дочка.

      Йшов якось раз Мирін з полювання додому. Сонце стояло на вечірньому прузі, а ще як огнем пекло. Вітер подихав гарячий-гарячий… «Доходжу я, – каже Мирін, – до Зайцевого хутора – виморений, змочений потом. Пити – аж душа горить. Коли – зирк! – вискочила ласочка з земляної нори з відерцем в руках, та скік у кружало верб, до копанки! Як забачив я відро, то в мене аж закипіло всередині… Піду, думаю, нап’юся води холодної… Іду. А дівчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха співає… Та таким же то любим голосом, таким важним співом – аж за серце хапа… Підходжу я… – Дівчино! кажу, дай лиш води напитися! – Вона глянула на мене – любесенько так… та й співати годі… А мені вже тоді й пити перехотілося… В її чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подає вона мені відро; нахилився я… «А бодай тебе, кажу, з такою водою… яка мутна та нечиста!» Та вже хотів був напитися… Вона, – хвіть відро… Води – як не було, – тільки калюжка на землі стала. – Стривайте, стривайте, – зацокотала дівчина, – я друге витягну! – Та за відро, та до копанки… Прихилилась, витягла. Та вже ж і вода! Холодна та чиста, як сльоза… Напився я, – трохи чи не цілісіньке відро видув; подякував, та й пішов… Приходжу додому. Що за знак… з ума не сходить моя дівчина: так перед очима і вертиться… «Що за нечиста мати? – думаю. – От тобі й напився води!..» Переходить день, – все одно, що вчора. Минає другий, – не забувається… Піду на полювання, – вона мені, наче мара, з-за бур’янів привиджується!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за третім разом заряд у пеньок всадив… Овва! зовсім здурів…

      Так воно ж, бачу, тільки на Січі добре козакувати, а на займанщині – хліб робити! – сказав сам собі та, діждавши неділі, і пішов до Зайця на хутір. Розказую йому свою пригоду та разом, ніби шуткуючи, й дочку