Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п’ятами накивати, – та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашені, на свої засіяні поля, що зеленіють навкруги села; як згадають, як біля них, мов біля дитини, свої руки ходили; як здумають прощатись з старим гніздом, де, мовляв, і вилупився й вигодувався, зріс і посивів, – з батьківськими могилами… Шкода їм стане рідної сторони; страшно невідомої, темної, як ніч, будущини… Та й зосталися – до слушного часу!!

      Приїздить генерал.

      – А що? як?

      – Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, – тільки не зачіпайте нас!

      – Добре, хлопці! добре! Так би давно… Покірливе телятко дві матки ссе. От вам на могорич! – Вийняв золотого, подав крайньому.

      Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку підступити. Генерал помітив.

      – Що тобі, Лейбо, треба? – питає.

      – Нєх ясновельможни пан бендзє ласкав, – жеби хлопі нє єдней горальні нє будовалі, нє теж жадней карчми не тржималі!

      – Та ще, слухайте – ось що. Щоб ніхто з вас більше ні горілки не курив, ні шинкував! Ви мої – й шинок буде мій. Ось вам Лейба й горілки накурить.

      Піщани почухали потилиці. Вони догадалися, що це тільки почалось – ось що!!!

      Попрощався генерал з ними. Сідаючи у візок, гукнув: «Глядіть… бережіть мені Лейбу!» Та тільки його піщани й бачили.

      Лейба зостався на хазяйстві. Через місяць прикотила в Піски велика-велика буда, – піщани зроду такої не бачили; а в тій буді – Лейбова жінка й жиденят з десятеро, одно одного менше… Генерал одібрав Лейбі, на край села, гуляще місце; за літо зоп’яв Лейба на високих стовпах будиночок – і став шинкувати.

      Пішло все по-старому та по-давньому. Козаки й генералові жили собі в миру, спокійно, тихо; орали землю, засівали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; діток плодили, – рід ширили… Прийшло в Піски ще кілька душ захожих, та й оселилось між селянами. Генералові давали Лейбі, – чи то пак, генералові – одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самі собі й порядкували, як знали.

      Звикли піщани до Лейби. Привик Лейба до піщан. Стали вони до Лейби в шинок ходити – могоричу пити. Козачі шинки обминали, бо в Лейби горілка дешевша… Став Лейба нужний чоловік на селі!

      І Лейбі – нівроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; і Сурка Лейбова ходила не такою зайолзаною, як приїхала; і Лейбові діти – не такі миршаві та шолудиві… Є в Лейби – не знать де він і взяв її – і коза з козенятком; біля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завів Лейба й пару шкапійок… Зажив Лейба з піщанами… сказав би, – як у Христа за пазухою, – коли б Лейба у Христа вірив… А то Лейба – «невіра»; Лейбові предки над Христом знущались… Було іноді за те Лейбі, як підоп’ють піщани! Та не так Лейбі, як Лейбовим дітям… Не раз гвалтував Лейба, що хлопці його дітям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що – аби де встріли, – зараз і насядуть, як шуліка курчат! Та сількісь! Пейсики знову одростали, сало на губах обмивала Сурка, жиденята росли, гладшали, стали аж вилискуватись, як ситі поросята,