Крилата смерть. Говард Филлипс Лавкрафт

мене від немислимої затії забальзамувати тіло і не помітив захопленого блиску, що спалахнув у моїх очах, коли я нарешті витягнув із нього згоду. Словами неможливо описати негожі, невимовні почуття, що переповнювали мене спекотними хвилями, моє серце шалено калатало, коли я працював над трупом. Переважало почуття глибокої пошани, безмежної любові, якої я ніколи не відчував до батька за життя.

      Батько не був заможною людиною, проте мав усі земні блага, необхідні для безбідного незалежного існування. Будучи його єдиним спадкоємцем, я опинився у доволі скрутній ситуації. Дитячі та юнацькі роки жодною мірою не підготували мене до співіснування із сучасним світом, але патріархальний життєвий уклад Фенгема, ізольованого від зовнішнього світу, мені неймовірно остогид. До того ж звичка містян довго жити зводила нанівець єдиний мотив, який спонукав мене укласти учнівську угоду з трунарем.

      Залагодивши справи зі спадщиною, я без найменших проблем звільнився з роботи і подався до Бейборо – міста, розташованого миль за п’ятдесят від Фенгема. Я влаштувався в корпорацію «Ґрешем» – підприємство, яке контролювало найбільші похоронні бюро міста, – і за дві секунди набув широкої клієнтури. Мені навіть вдалося отримати дозвіл ночувати в будівлі фірми, бо перебування поряд із мерцями вже стало для мене нав’язливою потребою.

      Я взявся до роботи з неабияким завзяттям. Навіть найогидніший труп неодмінно викликав у мене безбожне захоплення, і незабаром я став визнаним майстром своєї справи. Кожен наступний покійник, який надходив до нашого закладу, був для мене джерелом блюзнірських радощів, збоченого задоволення, запаморочливого збудження, які перетворювали моє неприємне ремесло на п’янке захоплення, що складало для мене весь сенс буття. Але за кожним припливом чуттєвого блаженства наставав період глибокого відчаю. Я відчував жорстокі муки в ті дні, коли за відсутності нових мерців не міг удатися до звичних радощів, і благав усіх огидних Богові демонів пекла наслати швидку та певну смерть на жителів міста.

      Потім настали пам’ятні ночі, коли темними вуличками міських околиць став нишпорити якийсь чолов’яга; чорні ночі, коли щільна завіса похмурих хмар затуляє місяць. Той невідомець крадькома лазив за деревами, ховаючись у густій тіні і щомиті боязко озираючись: він явно замислив щось лихе. Після кожної такої нічної прогулянки вранішні газети наввипередки описували своїм ласим до сенсацій читачам подробиці чергового вражаючого злочину – репортери навперебій смакували жахливі звірства, пропонували найбезглуздіші заходи протидії, висували напрочуд дикі та суперечливі гіпотези. Я ж тим часом почувався цілком спокійно – бо хто хоч на мить запідозрить працівника похоронного бюро, котрий щодня має справу зі Смертю, у прагненні вгамовувати протиприродну пристрасть навмисним убивством своїх ближніх? Кожен злочин я планував із маніакальною винахідливістю, щоразу змінюючи способи вбивства, щоб нікому навіть на гадку не спало, що