На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

який зіпсував мені рай ненависними співами.

      Син учительки

      Я збираюся на ковзанку.

      Взуваю старі, напхані соломою мамині черевики на високих закаблуках, дістаю дерев’яний ковзан, підкований товстою дротинкою, і простую городами до ставка, що виблискує під зимовим сонцем велетенським дзеркалом.

      Чистий лід стугонить піді мною, ковзан, як живий, виривається з-під ноги, а я заповзято стрибаю, щосили відштовхуючись лівою ногою і вимахуючи руками, щоб зберегти рівновагу.

      Поступово лід усівають дітлахи: на ковзанах і ґринджолятах, у свитках з довгими, на виріст, рукавами і в маминих хустках, зав’язаних міцно попід пахвами. Підстрибують, ковзаються, штовхають санки, падають, підшморгують червоними носами, сяють освітленими нехитрою дитячою втіхою оченятами.

      Посеред ставка, тримаючись окремим гуртком, ковзаються чотири хлопці – багацькі синки. Всі вони в справних чумарках, у чоботях не з батькової чи братової ноги і на ковзанах, змайстрованих сільським ковалем, – з тонкими, високо загнутими шинами, що так і врізаються в лід. Ось вони дружно розбігаються і по черзі обганяють усіх ковзанярів, у тому числі й мене.

      Гордість моя вражена. Я починаю щосили відштовхуватись од льоду, намагаючись їхати врівень з багацькими синками…

      Захекані, ми зупиняємось аж у кінці ставка.

      – А ти нічого їхав! – зверхньо кидає найстарший із них, Василь, дивлячись на мене сірими банькуватими очима.

      Важко переводячи подих, я лише киваю головою.

      – То ми тихо їхали! – заперечує інший.

      – Все одно нагнав би! – не здаюся я.

      Василь раптом відгортає полу чумарки, дістає величезний білий пиріжок і підносить до рота. Лице його відразу стає непривітне й похмуре, наче він боїться, що хтось може поласу-ватися на той пиріжок. Друзі відразу ж обступають його, жадібно заглядають до рота.

      – Дай мені!.. Дай!.. – починають канючити вони, і Василь, неохоче відламуючи по маленькому шматочку, роздає товаришам. Ті миттю ковтають і знову чіпляються до Василя, а він прожогом запихається пиріжком, мало не давлячись, ковтає великими шматками.

      Наближаюсь до гурту. Страх як хочеться покуштувати того пшеничного пиріжка, і я починаю ковзати навколо них, наче прив’язаний до Василя невидимим мотузком. І чим менше лишається пирога, тим коротшим – мотузок.

      Спокуса стає над мої сили. Повільно під’їжджаю до гурту, і, вдаючи з себе якомога байдужішого, несміливо простягаю руку:

      – І мені дай…

      Василь перестає жувати. Дивиться на мене так, наче я сказав щось неймовірне. Врешті тикає в мене пальцем, глузливо кричить:

      – Дивіться, він просить! Син учительки, а просить!

      – Ге, просить! – дружно підхоплює компанія. – Син учительки, а просить!..

      Повільно, щоб не дізналися, як мені стало образливо, соромно й боляче, від’їжджаю од них. Не плачу, хоч мені дуже хочеться плакати, лише палають щоки та міцно стискаються кулаки. А вслід несеться, лунає на весь ставок, штовхає в спину:

      – Син учительки!.. Ге-е!.. Син учительки!.. Ге-е!.. Ге-е!..

      Карнавка

      У