комір, обшитий тонким брюсельським плетивом, немов за допомоги магії був піднятий угору. Такі величезні стоячі коміри-ребато модні нині за кордоном. Їх викладають на тримачі, надзвичайно поширені в Англії, де їх називають пікаділь. Завдяки шаленій популярності цієї модної дрібнички один з лондонських кравців перетворився на справжнього багатія. Він викупив величезний наділ в самому серці англійської столиці і назвав свій маєток на честь комірців, які принесли йому багатство – Пікаділлі. У цього кравця мереживні пружні стоячі ребато замовляла сама королева Єлизавета. Саме на портреті цієї пишнофарбованої монархині Корецька вперше й помітила такий вичурний на тримачі пікаділь. Зображення королеви Англії показали шляхтичам на прийомі в королівському палаці у Варшаві 1603 року – коли всій Європі стало відомо, що рудоволоса англійка, остання з кровожерливих Тюдорів, померла. Нинішній король Речі Посполитої і колишній монарх Швеції Сигизмунд III так радів цій звістці, що вирішив присвятити старій діві Єлизаветі прощальний бенкет, вмостивши її портрет на одне з крісел і приставивши його до столу з наїдками. Але дивацтва монарха Корецьку не забавляли – майже увесь прийом, на який княгиню запросили із чоловіком та іншими русинськими шляхтичами, Анна вдивлялась у портрет рудої білолицьої правительки з далекого острова, запам’ятовуючи його до найменшої дрібниці. Вона й зараз – хоч і минуло відтоді майже десять років, – з легкістю могла назвати, у що ж була вбрана та чужа королева. І так їй припало до душі те ребато з пікаділєм – що не минуло від варшавського бенкету й кількох тижнів, як замовлення на стоячі комірці Корецька відправила поштою, яку саме запровадили на русинських землях італійські купці. І ось вже кілька років поспіль княгиня з’являється на публіці у коштовному і незвичайному вбранні, і здалеку тим, хто вперше її бачить, видається, що пані чи то з німбом над головою? а чи з білими янгольськими крилами – що навіть змушує деяких простаків хреститись, зустрівшись поглядом із Анною. Корецьку ж це веселить неабияк.
Тож поки служки хвацько пришивали до корсажу високий тримач пікаділь, на який виклали комір ребато, інша челядниця поправляла складені коси, які затягнули сіткою та увінчали їх чорним вовняним капелюхом.
Щойно одягати княгиню скінчили, вона схопила шкіряні рукавиці і майнула із дому. І хоч як поспішала до Києва, візниці наказала оминати землі Видубицького монастиря та Лаври. Дормез в оточенні надвірних козаків Корецьких їхав селами, які щільно оточили старе місто. На дорозі – від рання вози селян та карети заможнішого панства, а тому швидко дістатись Києва вже видавалось неможливим. Княгиня розуміла, що потрапить у Софію лише по обідній – аби згаяти час, наказала служниці, яка супроводжувала пані, розповідати їй останні байки. Анна примушувала своїх челядниць підслуховувати теревені селян – щоб знати, чи збираються ті бунтувати проти князів, або ж тікати із її земель. З уходниками Корецька розправлялась жорстоко.
Коли сонце
