У вогні плавильника. Срібло. Ганна Гороженко

то відьма живе за частоколом князівського замку.

      – Що ти мені принесла? – поцікавилась княгиня, залізши у теплу воду.

      – Зозулька моя, – мовила Параска пошепки, підносячи до хазяйки кульку мила з подрібненими прянощами і травами, – це аби ваша шкіра була чистою та білою, як перший сніг.

      Корецька на це всміхнулась. Подобались їй красномовні мадригали старої.

      Баба заходилась ретельно вимивати обличчя Корецької. Лише древній і мудрій Парасці княгиня дозволяла торкатись себе. Хазяйка Лісників заплющила очі, і вже майже задрімала, шепотіння старої, яка нависла над нею, господиню заспокоювало – хто зна, які заговори шептала Параска, але вони діяли. До княгині із кожним подихом поверталися сили. Баба дістала зі свого клунка грубу склянку, а з неї – буру суміш, якою намащувала щоки та губи княгині. В ній потовчені коріння марени, ладан, шафран і мірра – пахучі, як дорогі масляні парфуми, що їх купці привозять зі Сходу.

      – Ви ж пам’ятаєте княгине, що змиєте це завтра на світанку водою зі струмка? І ваші щоки і губи будуть палати юнацьким рум’янцем аж до самої неділі. – Параска продовжувала шепотіти, тепер вже втираючи у білі руки господині бджолиний віск. Шурхання її сухих губ породжували в голові Корецької марення – виринали з пам’яті знайомі обличчя та щасливі миті її далекого дитинства, давно забуті і припорошені пилом буремних років. Та раптом Параска спинилась і мовила вже не пошепки, а грубим своїм грудним голосом. – Щось ви, пані, наче сама не своя? Бачу я ворона темного над вами… Недобре це…

      – Так, Параско… Це за землю чвари. Одповідь сьогодні привіз мені отець Іоасаф… – стомленим голосом мовила княгиня, так не хотіла вона прощатись зі своїми видіннями.

      – Я отця добре знаю. То не він… Той ворон лютий, моя пані, він простягне крило своє над вами… Остерігайтесь його… А з Іоасафом я знаю, що ми вдіємо.

      Баба хвацько схопилась за простирадло і стала допомагати своїй хазяйці виходити з води.

      – Я, зозулько, в лісі яйце знайшла… – хитро мовила стара і примружила праве око. Княгиня кинула на неї запитальний погляд. – То ми з вами зараз отця Іоасафа ним заворожимо. – Параска задоволено усміхнулась чорним беззубим ротом. В зморшкуватій бабиній руці яскравів білим пташиний плід. Ворожка поклала його на глиняну таріль і піднесла свічу. Корецька заховала золотого хреста під вологу сорочку і наблизилась до столу, залишаючи на підлозі мокрі сліди. Княгиню калатало від холоду, вона невпевнено торкнулась яйця і безпорадно глянула на бабу. Та ж лише кивнула:

      – Не бійся, голубко… – роззявивши у посмішці свою старечу чорну порожнину…

      Цієї ночі Корецька довго не могла заснути. Все дивилась, як блимали свічки у її кімнаті. Все не йшов з голови Іоасаф і та загадкова записка. Чи допоможе парасчине ворожіння? «От жеж невгамовний Биховський… Треба було на мої умови приставати, коли я була ще доброю». Попри все княгині хотілось тепер насолити ще більше ігумену.