У вогні плавильника. Срібло. Ганна Гороженко

підозріло.

      Іоасаф Биховський приїхав у Київ щойно була погоджена унія в Бресті. Року 1596 низка православних єпископів, які підпорядковувались досі Константинополю, перейшли під руку Папи Римського. За такий зухвалий в очах більшості православних перехід понтифік погодився залишити уніатам візантійську літургію та службу Божу на церковнослов’янській мові. Видубицький та Софійський монастирі і ще кілька церков були у Києві тим осередком, який підтримав унію. Та попри осуд більшості вірян – день у день ця братія багатшала. Ось вже й поруйновані часом та битвами мури почала відбудовувати. Звідки ж у ченців-уніатів таки статки? Кияни цього не могли втямити.

      Анна Корецька сиділа поруч із комином, в якому палахкотів вогонь. Вдивлялась у чорне розжавріле вугілля, над якими завели свої бісові танці вогняні пелюстки. Центральна зала, в якій завжди було прохолодно, наповнювалась теплом та тяжким смоляним запахом горілого дерева. Княгиня перевела погляд на чоловіків портрет – Юхим у своєму блискучому панцирі поглядав на неї зі стіни. Ось і зараз він, як завжди, у військовому поході. Жінка й сама дивувалась – як їй вдалось народити сімох дітей від чоловіка, якого ніколи не було вдома. Нині ж діти стали її посланцями – всі пантрують маєтки родини Корецьких, охороняють родові землі. І лише її старший, улюбленець Самійло, разом із батьком здобуває у битвах славу для їхнього роду.

      Пані знов кинула оком на записку, що лежала на стільниці поруч. «В Софії під захистом Георгія». Що ж це може бути?..»

      Думки перервала служка, яка вскочила у залу і бігцем попрямувала до господині. Корецька здивувалась такому поспіху челядниці і втупилась у неї незмигненим поглядом. Та ж набігу, ковтаючи слова, вигукнула:

      – Ваша світлосте… за брамою… там!

      До Корецької долинули звуки сурм. «Невже напад?» – пані рванула на замкову стіну. За муром в оточенні озброєних вартових, які щойно припинили сурмити, стояв огрядний чоловік у рясі, підперезаний дорогим паском із червоного оксамиту, гаптованого золотом. Поважний чернець застиг біля своєї карети, яка була запряжена четвіркою чорних кобил, поставив руки вбоки, пильно вдивлявся за частокіл і важко дихав. Побачивши жінку в чорному, яка схопилась за нагострені верхівки огорожі, він збагровів. З гори свого муру княгиня увіп’ялась очима у розлюченого Іоасафа Биховського. Поруч із ним та його кіннотниками вона помітила ще кількох незнайомих їй шляхтичів.

      – Пані Корецька-Ходкевичівна! – голос Іоасафа був грубим і суворим. – Добре начулись вуха мої від знаних людей, і очі мої нагледілись, що ви, пані злостива, кривдите церковну братію. Не лише сама – а й чоловіка свого до зла примушуєте, бо і його за ваші гріхи покарають. Але Господь справедливий, і ніколи вам, Корецьким, в ваших справах не допоможе. З цього дня – Ходкевичівна, ночей не досинайте, чатуйте на мене – бо я нині промовляю вам одповідь. І я від імені матінки Церкви оголошую вам – мститись буду! – Биховський спинився, аби схопити ротом