Гітара, кості, кастет. Фрэнсис Скотт Фицджеральд

американським льотчиком, чоловіком поважним і вельми привабливим. Про щось вагоміше годі й було мріяти; від сумнівного минулого Даяни не залишилося нічого, окрім прізвиська…

      Даймонд Дік! Саме це і м’я припало колись до душі худорлявій чорноокій дівчинці.

      – Я Даймонд Дік, і всі, – наполягала вона, – хто називатимуть мене по-іншому, – дурноголові!

      – Юній панянці таке ім’я не личить, – заперечувала гувернантка. – Якщо вже хочеш хлопчаче прізвисько, то чом би не назватися Джорджем Вашингтоном?

      – Бо до мене треба звертатися Даймонд Дік, – терпляче пояснювала Даяна. – Хіба не зрозуміло? Хай всі називають мене Даймонд Дік, коли ні – тоді в мене почнеться істерика й всі пошкодують.

      Скінчилося тим, що дівчинка таки домоглася й нападу (справжньої істерики, яку лікувати приїхав невдоволений лікар, спеціаліст в області нервових захворювань), і прізвиська. Закріпивши за собою останнє, Даяна взялася до праці над виразом обличчя, копіюючи його з хлопчака – м’ясника, який доставляв м’ясо до задніх дверей будинків. Вона випинала нижню щелепу й викривляла рота, демонструючи частину передніх зубів; голос, що йшов із цього страшного отвору, був грубий, як у пропащого в’язня.

      – Міс Керазерс, – говорила вона глузливим тоном, – ну що за бутерброд без джему? Вас давно патичком не цвьохкали?

      – Даяно! Зараз все твоїй матері розповім!

      – Та невже! – хмуро погрожувала Даяна. – Вам що, заряду свинцю забракло?

      Міс Керазерс неспокійно поправляла чубок. Їй ставало трохи ніяково.

      – Гаразд, – говорила вона невпевнено, – якщо тобі хочеться поводитися, як пройдисвіт…

      Даяні й справді хотілося. Руханку, що виконувала щодня на тротуарі, сусіди асоціювали з новим різновидом гри в класики, та насправді ці вправи були початковим відпрацюванням «апашслауча»[2]. Досягнувши в цьому успіху, Даяна почала викрадатися на вулиці Гринвіча хиткою ходою: половина обличчя, прихованого батьківським фетровим капелюхом, дико кривлялася, тулуб сіпався з боку в бік, плечі здійснювали бурхливі рухи – тільки глянь на неї, і в голові починало паморочитися.

      Спочатку такі подвиги здавалися кумедними, але коли мова Даяни наповнилася дивовижними незрозумілими фразами, які, на думку дівчинки, входили до групи кримінального жаргону, батькам захотілося плакати. Минуло кілька років, і Даяна ще більше ускладнила становище, перетворившись на красуню – мініатюрну брюнетку з трагічними очима й низьким воркотливим голосом.

      Потім Америка вступила у війну, і Даяна, якій виповнилося вісімнадцять, у складі підрозділу продовольчої служби відпливла до Франції. Минуле залишилося позаду, все було забуто. Незадовго до підписання миру Даяну, за стійкість перед ворожими гарматами, згадали в наказі про нагородження. Ба більше, пліткували про її заручини з містером Чарлі Ебботом із Бостона й Бар-Харбора, «молодим американським льотчиком, чоловіком поважним і вельми привабливим», – і ця новина не могла не звеселити її матір.

      Однак, зустрічаючи Даяну

2

Апаші – французькі шахраї, грабіжники, хулігани; кримінальна субкультура, що виникла у Франції на початку ХХ ст.; Слауч (англ. to slouch) – позиція при ходьбі чи сидінні, коли корпус дещо нахилений вперед, а голова – зігнута.