Крос у небуття. Юрий Сорока

району. Але тепер усе мінялося. І єдине, що Потап міг зробити, це запевнити Цигана в тому, що все під контролем.

      Циган підняв слухавку майже одразу.

      – Слухаю тебе, Потапе.

      – Вітаю, Циган. Як живеш?

      – Я? Дякую, що запитав. Твоїми молитвами, дорогий. А у тебе як справи?

      – Нормально.

      – Так? А я чув, у тебе проблеми. Це правда?

      – Для кого цікавишся?

      – Заради цікавості, – Циган на тому кінці реготнув. – Ну й взагалі, ми ж не чужі люди.

      Потап відчув роздратування. Чортів Циган взнав про все раніше за нього. І це було поганим знаком. Але здаватися Потап не збирався.

      – Нехай мої проблеми, Цигане, тебе не хвилюють. Я завжди свої проблеми вирішую сам, згоден?

      – Навіть так? – у голосі Цигана чулося глузливе здивування. – Я радий за тебе у такому випадку. Чим тоді завдячувати твоєму дзвінку?

      – Просто хотів привітати старого знайомого.

      – Дякую, було приємно чути твої вітання.

      – І ще хотів повідомити тебе, що, можливо, на деякий час буду змушений вирушити у відрядження. Тому прохаю тебе поводитися так, як поводяться добрі друзі. Тобто не пхати носа у мої справи.

      – У відрядження, кажеш, – Циган немов замислився. – І довго триватиме твоє відрядження?

      – Воно мине досить швидко, повір. І я не хочу війни. Ти її хочеш?

      – Ну що ти, Потап, – Циган, здавалося, відпрацював назад. – Війна нікому не потрібна. Розумні люди не ведуть війни. Розумні люди заробляють лаве. А я розумна людина. Мені вистачає свого, твоє мені ні до чого. Я хочу, щоб ти знав: хлоп’ята, котрих ти скарав, незадовго до смерті були у мене і прохали захисту. Я відмовив. Мені нічого ділити з Потапом, сказав я їм. Ти можеш вирушати у відрядження, я твій щирий друг.

      – Дякую за розуміння, Цигане, – сказав Потап і добавив, зробивши наголос на другій половині фрази: – Бережи себе, дорогий!

      – Спасибі, і ти бережи себе, – хмикнув Циган і відімкнувся.

      Потап кілька хвилин, постукуючи слухавкою телефону до кришки столу, у задумі дивився вдалечінь. Тепер він не мав сумніву в тому, що Циган, користуючись становищем, спробує підібрати під себе належну Потапу частину кам’янецького рекету. Але то пусте. Головне вистояти зараз, а потім він зуміє примусити Цигана віддати належне. Можливо, навіть з відсотками. А тепер потрібно збиратися у «відрядження». Потап витер руки білосніжною серветкою, кинув її на шматки хітину, що залишилися від раків, і покрокував до виходу, за яким на нього очікував автомобіль.

      Розділ 10

      30 квітня 1996 року. 21.15.

      м. Кам’янець-Подільський. МВ УМВС України

      Андрій вийшов з дверей міськвідділу і деякий час стояв, не знаючи куди йти. Додому не хотілося, а втома, на яку він останні півроку очікував щовечора в надії, що вона допоможе впасти й заснути, не приходила. Надто багато кави і цигарок. Надто мало біганини містом. Біля тротуару, по-молодецьки загальмувавши, зупинилась