Крос у небуття. Юрий Сорока

до дверей. Взявся за ручку, коли почув позаду слова Забузького:

      – І матір йому не жаль, паскуднику…

      Він повернувся.

      – Чому я мушу її жаліти?

      – А ти не здогадуєшся? – похитав головою Андрій. – Ну то слухай. Я прямо зараз розпущу містом чутки, що ти здав нам Потапа. А далі гуляй як хочеш і де хочеш. Він тебе знайде. Втім, я думаю, він і так жадає тебе побачити, адже ти свідок потрійного убивства. Потапу не потрібні свідки.

      Як тільки Підгірний почув ім’я Потапа, він змінився на обличчі і опустив плечі. Повернувся й сів на стілець, з якого щойно встав. І хоча Андрій навмання згадав одного з найбільших авторитетів бандитського Кам’янця, влучив, як то кажуть, «у десятку». Підгірний затулив обличчя руками і деякий час сидів непорушно.

      – Я так розумію, – сказав Кондратишин, – розмова у нас все ж відбудеться.

      – Що ви хочете знати? – глухо мовив Підгірний.

      – Все. Хто, за що і коли. І не лише знати. Ти все напишеш на папері і я підшию до справи, – додав металу у голос Андрій. – У такому випадку зможу захистити тебе від Потапа. В протилежному – на захист можеш не розраховувати.

      Артем поглянув на нього зацькованим поглядом.

      – Ви зможете захистити від Потапа?

      – А ти не віриш?

      Підгірний натягнуто посміхнувся. У посмішці не було веселощів, лише неприязнь.

      – Та ні хрена ви не зможете! Підставити, здати, це без проблем, траву підкинути, нирки опустити… А захистити – ніколи!

      Андрій підійшов до хлопця впритул і схопив його за комір сорочки. Підняв і добряче струснув.

      – Припини істерику! – гукнув, розглядаючи затриманого упритул.

      – Відпустіть.

      – Обіцяй не голосити, у мене нерви! – Андрій все ще стискав комір сорочки Підгірного.

      – Обіцяю.

      Соколовський відпустив затриманого і повернувся за стіл.

      – Досить полеміки, Артем, – сказав спокійно. – Ти або свідчиш проти Потапа, або я тебе йому зливаю. Нехай я після цього буду чудовиськом. Мені байдуже, я мент. Врешті, загинули твої друзі, а ти, боячись за власну шкіру, не хочеш свідчити проти убивць. Хіба ти кращий?

      – Сука… – емоції безвиході. Зазвичай за ними з’являлось бажання співпрацювати. Андрій подумки посміхнувся.

      – Будеш писати?!

      – Буду.

      – Можеш починати. Миколо, – поглянув Андрій на Кондратишина. – Видай молодому чоловікові папір і перо.

      Він припалив чергову цигарку і відійшов до вікна. За склом вітер тріпав віттям дерев. Насувалася гроза. Перша у цьому році. Тротуаром вздовж облізлого чавунного паркану міського скверу поспішали, намагаючись уникнути зливи, перехожі. Андрій зітхнув. У пам’яті спливли рядки Ліни Костенко.

      Гроза проходила десь поруч,

      Було то блискавка, то грім,

      Дорога йшла кудись на Овруч

      В лісах і травах до колін.

      Дивна річ поезія, подумалось. Усього кілька скупих слів, а у свідомості травневе небо, вагітна зливою хмара, пахощі трав і грандіозність просторів. Просторів, серед яких не могли убити за кількадесят доларів. Про них розповідав і Тарас Шевченко. А у його часи могли так вчинити?