Крос у небуття. Юрий Сорока

8

      29 квітня 1996 року 19.00.

      МВ УМВС України Кам’янця-Подільського

      Андрій зацікавлено розглядав Підгірного. Затриманий сидів, похнюпившись, на стільці посередині кабінету. Мовчав. Соколовський відчув, що його дивує вигляд хлопця. Ось людина, котра побувала в лапах смерті та несподівано врятувалася із них. Врятувалась у той час, коли жодної надії на порятунок вже не було. Здавалося б, чого ще бажати від долі? Потрібно радіти життю і молодості, дихати на повні груди. Але Артем Підгірний не виглядав щасливою людиною. Він мав вигляд загнаної у глухий куток тваринки. У очах – страх, безвихідь і прихований гнів.

      Андрій клацнув запальничкою і припалив.

      – Ну, Артеме, розповідай, – нарешті розпочав бесіду, кинувши на стіл документи затриманого, які досі недбало розглядав.

      – Про що розповідати? – запитав затриманий.

      – Про все розповідай. На кого вчився, ким зробився… Все.

      – Ви краще запитуйте, – шморгнув носом Підгірний.

      Андрій видихнув хмаринку сизого диму і поглянув поверх голови співрозмовника на потріскану штукатурку стіни.

      – Добре. Ну, хоча б розкажи, який інститут закінчив?

      – Чернівецький університет.

      – Який факультет?

      – Біологія і географія.

      – Чудові дисципліни. Ти вчитель?

      – За освітою…

      – Так ось, за освітою. Тебе держава вивчила в університеті, аби ти ніс дітям розумне, добре й вічне.

      – Якось так.

      – А як ти можеш донести до них розумне, добре й вічне, коли ти став бандитом? – звів брови Андрій.

      – Я не бандит.

      – Хто ж ти?

      Підгірний знизав плечима і промовчав.

      – Мовчиш? Тоді я тобі дещо розповім. Про «Форд», який втопили у Смотричі кілька днів тому. Про три холодні трупи у його салоні, з дзюрками у головах. І про одного бандита, котрому вдалося врятуватися. Можу розповісти й про спроби вище названих товаришів зайнятись рекетом і підім’яти під себе кількох комерсантів. Ти про це нічого не знаєш?

      – Нічого.

      Андрій хмикнув. Таких наївних хлопчаків він колов десятками. Усі вони спочатку вдають з себе розумників, потім намагаються відмовчуватися, а врешті кажуть і пишуть все, що від них потрібно. За умови, що досі не встигли побувати на зоні. З тими важче. Ті втратили страх і якусь частку людської душі. Її відібрала у них тюрма. Але для цього хлопчини ще не все втрачено. Таких як він, хто, дивлячись на розбиту в друзки мораль сучасного українського суспільства, забажав гарного життя, їх тисячі. І не завжди вони погані люди. Можливо, в певний момент їм здалося, що жити не за законом – правильно. Хапати все, до чого у змозі дотягнутись. Простувати по головам до вершин благополуччя і не звертати уваги на мораль. Якщо подібних до Артема Підгірного не зупинити на початку, доля неодмінно приведе їх на лаву підсудних, і вони теж втратять частину людської душі. Адже колишніх зеків не буває. Це тавро на все життя. У паспорті й за стандартами мислення. А можливий інший варіант. І про нього