Крос у небуття. Юрий Сорока

11

      1 травня 1996 року. 6.15.

      м. Кам’янець-Подільський

      Писк мобільного телефону вдерся до свідомості несподівано і неприємно, примушуючи голову озватися на нього пульсуючим болем. Потап вилаявся і сів на дивані. Повільно навів різкість в очах і вилаявся вдруге. Він сидів серед кімнати, в інтер’єрі якої досить виразно читалися сліди вчорашньої пиятики. Дорогий дубовий паркет було залито калюжами червоного вина і закидано недопалками, на низькому столику біля дивану гора недопитих пляшок, апельсинових шкірок, риб’ячих хвостів і поламаних цигарок. На підлозі біля великого телевізора кілька порожніх пивних банок, а на дзеркалі висить жіночий бюстгальтер. З ванної кімнати було чутно шум водяних струменів – там хтось приймав душ.

      Немов у тумані сплив учорашній день. Після зустрічі з Трояном Потап підготував гроші й документи для втечі, спакував валізу і, залишивши все у гаражі на Карвасарах, вирішив махнути на небезпеку рукою і гульнути – з огляду на стиль життя середньостатистичного бандита, рішення цілком логічне. Коли ж прийшов додому напідпитку, Зойка спробувала влаштувати скандал. Тож Потап, довго не розбираючись, вказав дружині на двері і зателефонував до Тамари, вимагаючи прислати йому дівчину. Очевидно, та поспішила наказ виконати, але з переконанням цього Потап стверджувати не міг. Далі пам’ять мало що зберегла. Він навіть не пам’ятав, чи попереджував Софрона і решту бійців про небезпеку. Не забув лишень, що збирався це зробити.

      Телефон продовжував пищати. Потап, зітхнувши, підняв слухавку.

      – Потап? – почув за секунду голос Трояна.

      – А кого ти хотів почути? – непривітно прохрипів Потап.

      – Де ти зараз?

      – Вдома, де ж мені бути?

      На тому боці кілька секунд мовчали.

      – Ти серйозно? – нарешті видихнув Троян.

      – Слухай, Вася, я зараз не в тому гуморі, щоб жартувати, кажи чого хотів?

      – Я ж тебе попереджав, чому ти не у відрядженні?

      – Сьогодні маю від’їздити. Годині об одинадцятій.

      Троян обурено пирхнув і видихнув у слухавку:

      – Негайно утікай, чуєш? Негайно!!!

      І все. У слухавці залунали сигнали відбою. Від почутого у Потапа в голові враз прояснилося. По голосу Трояна він зрозумів: загроза яка нависла над ним настільки велика, що дорожити потрібно кожною хвилиною. Він похапцем натягнув спущені до колін штани й заходився збиратися. З жалем подумав, що «чистим» залишити будинок не вдасться. У підвалі зберігалося кілька карабінів і набої, але на те, щоб їх позбутися вже не вистачало часу. Застебнувши сорочку, Потап натяг на себе піджак і подався до виходу з будинку, попутно вихиливши не менше половини пляшки мінералки, яка стояла на столику. Вже в порозі зустрівся з закутаною у купальний халат дівчиною.

      – Вау, Віталік, ти вже встав? – промуркотіла вона і розкрила обійми. – Ну іди до мене, котику…

      Потап роздратовано відпихнув від себе повію і відчинив двері.

      – Вали звідси, шкура, зараз